Читати книгу - "Швачка з іншого світу, Кучеренко Анна"

Вікон у кареті не було, і тому я просто дивилася на свої руки, на те, як вони нервово м'яли тканину сукні, м'яли так старанно й завзято, що та стала не просто синьою, а сніжно-білою. Цікава властивість, але не тоді, коли тобі потрібно терміново виходити... Даміан вибрався з карети першим і подав мені руку, тільки я проігнорувала її, виявляючи тим самим своє невдоволення.

– Міріада, запам'ятай: тепер ти моя наречена, і сьогодні я представлю тебе столичному бомонду! Прошу, будь розсудлива.

Забудеш тут! Наче мені дадуть забути, що я наречена цього грубіяна. Взагалі мене за дурепу тримає. Шкода, що не можна просвердлити людину поглядом…

І тут я побачила королівський замок. Величезний, кришталевий ЗАМОК!!! Здалеку він виглядав не настільки вражаючим: білим і маленьким, наче дешевий сувенір із бакалійної крамниці (я неодноразово розглядала і навіть замальовувала його), тепер же, зблизька, він виявився величезним і дууууже красивим.

Усередині, як виявилося, все було ще прекрасніше, ніж зовні: білі стіни коридору з легким відливом блакитних і фіолетових тонів, підлога, вистелена темно-синіми килимами, і, звісно ж, геральдичні знаки королівства, зображені на кожній поверхні, на якій тільки зупинялося моє око: дві квітки на білому полотні – одна велика бузкового кольору, а інша, поверх великої, – синього.

І ось показався вхід до бальної зали. При ньому стояли два стражники в позолочених обладунках. Зал був повний гостей. Від різнобарв'я дамського вбрання в мене зарябило в очах, я наче потрапила в різнобарвне море... Одні вели пустопорожні розмови, інші танцювали – короля з королевою поки що не було. Це означало, що ми встигли вчасно!

До нас одразу ж підійшли незнайомі мені люди, вони вітали нас із заручинами, але при цьому дивилися на мене, як на сміття. Особливо дівчата. Вони взагалі не приховували своїх справжніх почуттів. Останньою краплею для мене стала дівчина – я не запам'ятала імені цієї красуні, яка з найбезневиннішим виглядом звернулася до мого уявного нареченого:

– Графе Даміане, яке щастя знову бачити вас! Маєте чудовий вигляд, як і завжди. Як поживаєте? Чим захоплені на цей час?

 Це мене що, зараз проігнорували?!

– Здрастуйте, графиня! – відгукнувся на це мій супутник. – Дозвольте представити вам мою наречену, Міріаду Айсвуд.

Ось тільки зухвала графиня благополучно проігнорувавши і його слова. Ковзнула ближче і найнахабнішим чином доторкнулася до його щоки…

– Любий, ми ж обидва знаємо, що це лише тимчасова підстилка... то, може, підемо розважимося. Як раніше…

Що-о-о-о, яка ще тимчасова підстилка?! Та як вона сміє... Та я її зараз як Тузик грілку порву.

– Боюся, у вас більше не буде спільних розваг, – промовила я шиплячим напівшепотом. – Оскільки Даміан – МІЙ наречений!

Усе, гасіть світло: я розлютилася і ввімкнула стерво. Покрутивши в руці ніжку високого фужера, я підійшла до Даміана і взяла його під руку. Мені здається чи в когось заскрипіла щелепа? А ні, не здалося. Очі зухвалої красуні так і метали в мене люті блискавки…

– Щось ми забалакалися, – відгукнулася вона з фальшивою усмішкою. – Може, запросиш мене на танець, любий?

Та вона знахабніла в край. Ну все: якщо це виклик, то я його приймаю!

– А може, ви краще підете в дамську кімнату? – мого гумору, однак, не зрозуміли.

– І навіщо ж мені туди йти? – хмикнула наша графиня.

– Повірте, дуже скоро вам туди доведеться піти.

Мило посміхаючись, я підійшла до дівчини та вилила на її прекрасну шовкову сукню червоне вино зі свого фужера. Потрібно було бачити, як витягнулося її обличчя. А я тим часом розвернулася і попрямувала на балкон... Не хочу бачити нікого з цих пихатих багатіїв. Краще побуду в тиші.

– Ну і що це було? Що ти влаштувала? – Даміан нагнав мене і взяв за руку, боляче її стиснувши.

– А що я мала робити? Стояти й мовчати, як старанна наречена. Вибач, Даміане, але я не терпітиму їхніх поглядів і натяків, вибач. Не хочу бачити ці фальшиві посмішки. Якщо тобі подобається бути в їхньому оточенні – будь ласка! – можеш навіть піти та втішити графиню. Як вона там казала? А, згадала: піди "розваж її". А мені дай спокій, будь добрий.

І я вилетіла за двері.  Вдихнула свіже повітря – не допомогло. Навпаки, стало тільки гірше. Настрій нижче нуля, я б навіть сказала, мінус сто відсотків. Я щойно відштовхнула чоловіка, підтримки якого потребувала найбільше! Гортензії немає, і я знову повернулася до того, з чого почала: прірва, нічне місто і повна самотність.

І чому в моєму житті все шкереберть?

– Чому мені так не щастить? – поставила я риторичне запитання.

– Може, тому, що ти сама всіх відштовхуєш. Або, можливо, тому, що все навколо тебе незрозумілий ланцюжок дій.

Я повернулася і побачила незнайомця в чорному плащі з капюшоном. Було дивно бачити тут чорний колір... Адже в палаці всі ходили в яскравих шатах. Тільки коси й не вистачало для образу повноцінної смерті.

– Хто ви такий? – Та мені грамоту треба дати "За найбезглуздіші запитання".

-Ти, звісно ж, мене не впізнала, – очі в нього блиснули синім полум'ям.

Він зняв капюшон, і я згадала, що він схожий на того хлопчиська, провідника душ. Я побачила два маленькі вогники синього кольору в його очах…

– Ви провідник душ?

– Бінго! І, до речі, я тоді так і не представився, мене звати Люцифер. Можна просто Люцій.

Так, значить, він той самий!

– Прямо як…

– Ні, я не ангел, скинутий із небес, – він підійшов ближче і посміхнувся. – За правилами смерті в мене взагалі не має бути імені. Але мені його дали... за заслуги. Не питай, за які, все одно не скажу.

Дуже треба. Я розвернулася і знову подивилася на місто.

– Тоді навіщо ви прийшли?

– По-перше, не ви, а ти... Я ще не настільки старий, а, по-друге... мені просто так захотілося…

– Наскільки я знаю, провідники душ просто так не приходять, – натяк зрозуміли й усміхнулися.