Читати книгу - "Стерв'ятник - птах терплячий"

— Розумію.

Коли він почав заїжджати на Черч-стрит, вона продовжила:

— Ось і приїхали... Праворуч.

«Так, вирішальна мить, — подумав він. — Чи запросить вона мене?»

— Ви маєте на увазі ось цю велику багатоповерхівку?

— Так. Спускайтеся до гаража, — вона завагалась, а тоді тихо мовила: — Гадаю, після того, як ви поміняли шину, вам би хотілось помитися. Крім того, ви заслужили й випити щось.

Сліп приховав осміх. Відчував, що це буде доволі просто — але ж не настільки!

— Так. Я б не відмовився від душу, — відказав він і заїхав у великий освітлений гараж.

Ліфтом піднялися на четвертий поверх. По дорозі ніхто з них не заговорив і не глянув один на одного.

Вона відчинила двері й провела гостя до маленької, яскравої вітальні.

— Знімайте пальто, — сказала вона тремтячим голосом.

Він роззирнувся.

— А тут справді гарно.

Наталі збагнула: «гарно» — його улюблене слово.

— Ванна ось там.

Жінка залишила Сліпа у ванній, зняла пальто й шарф, відчуваючи, як її проймає бажання. Вона досі стояла посеред кімнати, бліда й знервована, коли він вийшов із ванної. Молодик одразу зрозумів: проблем не буде.

— Ми навіть не знайомі. Я Сліп Джексон.

— А я Наталі Норман.

— Гарне ім’я... Наталі... Мені до смаку.

Вони дивились одне на одного, а тоді Сліп підійшов ближче й обхопив руками тіло Наталі.

Вона затремтіла, коли його долоні торкнулись її худорлявої спини. На коротку мить механізм самозахисту змусив її відштовхнути його, але жага була сильнішою.

Краєм свідомості жінка розуміла, що її несуть до спальні. Вона розслабилась на ліжку, ледь похитуючись, доки він зривав із неї одяг. А тоді віддалася його тваринній хіті.

Сліп Джексон розплющив очі й повільно зітхнув. «Ого, вона навіть кричала! — подумав він, розглядаючи білу стелю. — І хто б у таке повірив. Такого в мене ще не було!»

Він ліг на бік, розглядаючи Наталі, яка спала на спині, прикривши руками маленькі груди. Гарне тіло. Шкода, що з обличчям не склалося. Сліп легенько штрикнув її під ребра.

— Прокидайся! Я голодний. Маєш щось поїсти?

Вона заворушилася й кинула на нього погляд, затуманений не знаним раніше задоволенням. Вона почувалася так, неначе приховані двері, які так довго шукала, враз відчинились — і сонце, і бриз, і морський шум увійшли до порожньої, темної печери, в якій вона так довго жила.

— Поїсти... Звісно, — вона сіла, звісила ноги з ліжка й накинула халат. — Лежи тут. Я принесу тобі щось. Хочеш випити?.. Правда, у мене є тільки джин.

Сліп поглянув на неї. Її нервове бажання сподобатися, м’який погляд і пристрасне тремтіння навіювали смертельну нудьгу.

— Хавчика вистачить.

Наталі побігла на кухню. Сліп зачекав мить, а тоді виліз із ліжка й одягнувся. Годинник біля ліжка показував 2:25. Молодик прислухався, відчув запах смаженого бекону, а тоді роззирнувся маленькою охайною кімнатою. Виглянув у дверний проріз, через вітальню, й побачив, що Наталі стоїть спиною до нього біля кухонної плити. Він дуже швидко обнишпорив її шухляди. У верхній знайшов золотий портсигар, золоту запальничку й маленьку скриньку з коштовностями, в якій лежали нитка перлів і два персні, зовсім недорогі. Проте він забрав усе і висипав собі до кишені. А тоді пройшов через вітальню і став у дверях кухні.

— Смачно пахне, — сказав він.

Озирнувшись, вона усміхнулася до нього.

— Ти подужаєш більше, ніж чотири яйця?

— Цього вистачить.

Вона квапливо пройшла мимо нього і хутко накрила на стіл.

— Ти не хочеш їсти? — запитав молодик, помітивши, що жінка поклала лише один столовий куверт.

— Ні... Яєчня готова. Сідай.

Сліп їв з апетитом. «Вона точно вміє готувати яєчню з беконом, — міркував він, запиваючи їжу чаєм, який налила Наталі. — Шкода, що нема картоплі-фрі й томатного кетчупу, але ж неможливо отримати все одразу».

Він знав, що вона, вмостившись на диванчику, розглядає його. Теплота і м’якість в її очах свідчили, що Наталі вже на гачку. Розправившись із їжею, Сліп відкинувся на стільці й витер рота паперовою серветкою, яку поклала жінка.

— Добре, — сказав він. — Дуже добре.

— Ти добряче зголоднів, так?

Він глянув їй просто у вічі.

— Так... І ти теж.

Зашарівшись, Наталі відвела погляд.

— Нема чого соромитися, — він подарував їй сліпучу усмішку — Це природа. Тобі ж сподобалося, правда? А я тобі ще дещо скажу: ти була чудовою... Справді чудовою.

— Будь ласка, не говори про це. Я ніколи не робила такого раніше.

— То й що? Потрібно ж колись починати, — він звівся на ноги. — Ну, я вже піду, — Сліп витримав паузу. — Дякую тобі за все. Це було гарно... все.

Він бачив, як її долоні стискаються в кулаки.

— Ти б не хотів... залишитись? — затамувавши подих, запитала вона. — Така жахлива ніч. Ти можеш лишитися, якщо хочеш.

Сліп похитав головою.

— Мушу повертатися додому, — він повільно підійшов до виходу.

— Гадаю, ми могли б побачитися знову, — він побачив відчай у темних очах жінки.

«Ось воно, — подумав молодик. — Попалася».

— Життя непередбачуване. Усіляке трапляється, чи не так? Бувай, — і він пішов, перш ніж Наталі встигла зрозуміти, що він пішов насправді.

Вхідні двері грюкнули. Той звук скидався на жахливий удар грому в її голові.

Лише наступного вечора вона виявила відсутність портсигара й запальнички, які Шалік подарував на день народження, а також прикрас. Відкриття шокувало Наталі, й вона одразу збагнула, чиїх це рук справа. Спершу хотіла кинутися до телефону й повідомити в поліцію, але потім опанувала гнів, сіла й замислилася. Він втратив роботу Був голодним. Навіщо їй здався золотий портсигар чи запальничка? Вона ж усе одно не курить. Думаючи про Сліпа, жінка відчувала, що він може забрати будь-яку її річ, якщо тільки повертатиметься до неї.

Протягом п’яти довгих, жахливих днів Наталі чекала, помалу втрачаючи надію знову почути його голос, аж доки не усвідомила, що вона просто мусить прийняти цей жахливий факт: Сліп скористався нею, вкрав її речі й забув про неї.

П’ятого вечора, коли жінка, самотня й нещасна, сиділа в квартирі, передчуваючи чергову довгу ніч самотності, пролунав телефонний дзвінок. Її серце радісно підскочило, коли вона зірвалася на ноги й пробігла через кімнату, щоб підняти слухавку.