Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

– Що б ти ще хотіла зробити, екстремалка, – сміється з мене, але накриває мою руку своєю. – Може ще  із крокодилами поплавати хочеш? 

– Грішно сміятись з боягузів, – ображено надуваю губи.

– На лижах ти хоч вмієш кататись?

– Ще не знаю, хотіла сьогодні перевірити, але ти змінив мої плани, – Слава здивовано дивиться на мене, тому продовжую:

– За студентських часів, їздила я з друзями відпочити в Славське. Жили ми там в приватному секторі, і до витягу можна було дістатися тільки на місцевому таксі. І от їдемо ми такі, всі в екіпіруванні та з лижами у руках, готові до підкорення вершин, і тут водій пропонує завезти нас одразу на гору, щоб ми потім не підіймалися на підйомнику, – Слава заохочувально киває, щоб я продовжувала. – Спочатку ми відмовилися, бо кататися ніхто з нас не вмів, і ми хотіли найняти інструкторів для навчання. Але водій нас запевнив, що і на горі теж є інструктори, і що це не проблема. Ми, звичайно, як лохи, повірили йому і поїхали на гору. І яке ж було наше здивування, коли на горі не те що інструкторів, а й людей інших навіть не було. І ось стоїмо ми з лижами в руках і розуміємо, що треба якось спускатися.

Найпробивнішою з усіх, виявилася Оля, вона одразу зрозуміла, що лижі це не її коник і взяла в прокаті санчата. Ось вона вперед і поїхала, а ми почали спускатися слідом за нею. Ну, спускатися, це було голосно сказано, я спробувала їхати, але ноги постійно роз'їжджалися в різні боки, а дупа все тягнула до низу.

Останній спуск був найбільш страшним, як мінімум через те, що він був найкрутіший і весь вкритий кригою. Ми зупинилися, розмірковуючи як можна з'їхати, а в цей час наша зірка і приборкувачка санчат Олька, вже поїхала до низу, та ще й з такою швидкістю, що гальмувати вже було не варіант.

Коли вона наближалась до невеликої групи молоді з криками “Розійдись, немає гальм!”, вони почали іржати, думаючи, що вона жартує. Але який був їхній подив, коли вона продовжувала їхати прямісінько в натовп, і ось тоді вони нарешті зрозуміли, що вона не жартує і почали розбігатися, як таргани. Так вона і їхала доки санчата не зупинились, врізавшись в сніговий валун в кінці шляху.

Це була така екстрена зупинка, що на санчатах зламалися дві дошки, і це при тому, що вони були старого зразку, з масивними дерев'яними палицями. Це вам не китайське фуфло, яке тріщить ще під час посадки. Після такого ефектного спуску ми, не домовляючись, одночасно зняли свої лижі та пішли пішки в обхід спуску.

На другий день ми найняли інструкторів, і, як не дивно, через два дні, я вже досить пристойно каталася, як для новачка.

От мені й цікаво, якщо я зараз стану на лижі, чи згадаю, як це робиться, чи знову буду рихтувати схил своєю п'ятою точкою.

Слава ледве стримував сміх, витираючи сльози з очей. Я й сама почала сміятися, згадуючи той день. Непомітно для себе, відпустила руку Слави, бо під час розповіді, розмахувала руками для кращого ефекту. Залишок дороги я насолоджувалася видом гір, лісу та відчуттям польоту, а Слава тримав мене за руку. 

В кінці шляху сходимо з витягу та опиняємось на оглядовому майданчику. Опираюсь на огорожу та роздивляюсь навкруги, щоб увібрати в себе всю красу, що оточує нас. Мабуть, я ніколи не втомлюсь дивитись на гори.

Не встигаю пожалітися на пронизливий вітерець, як зі спини мене міцно обіймають руки Слави. Він спирається підборіддям на мою маківку, а я прикриваю від задоволення очі. Знову.