Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Наступні кілька годин минають швидко й метушливо. Заїжджають гості, причому спонтанно й потрібно швидко підготувати для них номер. Одні з учорашніх виїжджають. Ці за добу примудрилися так засрати номер, що закінчивши прибирання в ньому, мені хочеться впасти пластом на диван і лежати щонайменше до ранку. А робочий день ще в самому розпалі…

Потім ще кілька доручень. Хтось викликав покоївку, бо дитина розлила сік на килим. В цей момент дякую всім богам, що в моєму розпорядженні мийна машина. Інші вимагають змінити їм постільну білизну, бо відучора вона забруднилася. Цікаво, в себе вдома вони теж щодня постіль міняють? Причому це запит з номера в готелі, який належить до класу економ. Іноді складається враження, що чим менше в людини насправді грошей, тим більше вона намагається набити собі ціну. Он, навіть Вадим із віп-номера заспокоївся, хоча в нього можливості, а відповідно й запити, явно вищі.

Нарешті з’являється вікно. За цей час поки крутилася, як дзиґа, встигла трохи зголодніти. Тому вирішую скористатися нагодою, забігти до Андрія й попросити хоча б кави, щоб трохи збадьоритися. Їсти у мене із собою, звісно ж, немає. Тому мені слід подякувати Вадиму, що нагодував мене. Навіщо — нехай це залишиться для мене таємницею. А для нього нехай залишиться таємницею те, наскільки я вдячна йому за його наполегливість.

— Тая! — перехоплює мене дорогою Мар’яна. Причому таким тоном, наче я в чомусь завинила.

Чорт. Тільки збиралася відпочити хоча б кілька хвилин. Повертаюся до неї, потрапивши під приціл зневажливого погляду. От що я їй поганого зробила? За що вона мене так ненавидить?

— Тебе до віпа викликають, — кривиться вона, продовжуючи свердлити мене невдоволеним поглядом.

Розвертаюся за приладдям, оскільки вона надто довго мовчить, а від її негативу в мене нерви здають. Та не встигаю відійти, як мені долинає в спину знущальним тоном:

— Цікаво, що саме і чим ти там прибираєш, — пирхає вона, наголосивши на останньому слові, — що у твоїх послугах так часто виникає потреба.

Завмираю, намагаючись стримати злість і бажання штрикнути у відповідь. Як же вона мене дістала. Але я маю бути розумнішою. Навіть до таких стерв можна знайти підхід. З сестрою ж он якось змогла порозумітися, отже, і з цією зможу знайти компроміс.

— Можеш проконтролювати особисто, якщо тебе це так цікавить, що і чим я прибираю, — відповідаю стримано і йду геть.

Цього разу перед дверима віп-номера не відчуваю колишньої напруги. Аж самій дивно. Без затримки відчиняю двері й проходжу всередину. Навіть усміхаюся без натяжки, зустрівшись з уважним, але приязним поглядом гостя.

— Чим я можу вам допомогти? — запитую ввічливо, пройшовши всередину й зачинивши за собою двері.

— Ти в гарному настрої? — помічає Вадим і киває на диван поруч із собою. Відкладає ноутбук, проводжаючи мене поглядом, поки я підходжу ближче. Але не сідаю, зупиняюся за пару кроків. — Це добре, я хотів з тобою поговорити.

— О ні, — поспішаю заперечити. — Якщо ви про вчорашню пропозицію…

— Стривай, — він різко нахиляється вперед, смикає мене за руку і я мало не падаю на диван поруч із ним, не втримавши рівновагу від несподіванки. Добре, хоч не на коліна йому… — Не поспішай із висновками, Тая.

Розвернувшись до мене всім корпусом, Вадим закидає руку на спинку дивана. Виглядає таким самовпевненим, що я знову почуваюся загнаним у пастку звірятком. Тільки цього разу звірятко не стільки боїться, скільки відчуває цікавість. Чекаю, що він скаже, поки його погляд з явним інтересом досліджує зону мого декольте, опускається на стегна, ноги, знову ковзає вгору. І, зрештою, зупиняється на очах.

 — В мене є для тебе інша пропозиція. Абсолютно прийнятна для такої… пристойної дівчини, як ти. Всього лише скласти мені компанію. Розумієш, в чім річ, я мав затриматися в готелі максимум на добу й поїхати далі у справах. Але виникли непередбачувані обставини, через які мені доведеться простирчати в цьому місці кілька діб. Ти ж місцева? — я киваю, тепер не поспішаючи відмовлятися. Сказати ні завжди встигну. Поки цікаво послухати. — Отже, сама чудово знаєш, що в цьому місті ні подивитися немає на що, ні де провести цікаво час. До того ж я сам і мені буде нудно.

— Хочете сказати, що я маю розважати вас? — в подиву скидаю брову. — Це до аніматорів, не до покоївки.

— Тая, — роздратовано зітхає, але водночас його тон звучить поблажливо, наче з малим нетямущим дитям розмовляє. — Ну до чого тут розважати? Просто скласти мені компанію. Що дивного в тому, що я не люблю самотності? Нічого особливого від тебе не вимагається.

— І жодних непристойних пропозицій?

— Тільки якщо сама захочеш, — його губи розтягуються в нахабній, але дуже привабливій усмішці. — Але ночувати ти будеш у моєму номері. 

— Ну ні, — пирхаю, хитаю головою, вже й сама усміхаючись. Тепер усе зрозуміло з ним. — Тобто це така вишукана пастка, щоб затягнути мене в ліжко?

— Тільки якщо сама захочеш, — здіймає руки. І додає діловим тоном, згадавши один дуже важливий для нього аргумент: — За додаткову плату.

І дуже неприємний для мене аргумент.

— Ні, Вадиме. Мушу відмовитися від такої заманливої й щедрої пропозиції.

Не знаю, чому в цю мить усмішка не сходить із моїх губ. Може, тому що він весь цей час усміхається? Відкрито, щиро, трохи з хитринкою, але збіса привабливо.