Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я машинально кивнула, не уявляючи як дістатися всіх цих поличок за сім хвилин.
Ми підійшли до круглого столу.
– Ось, натискаєш сюди, – вона натисла на чорну пласку панель і та засвітилась – вводиш назву книги й вказівник будує маршрут до неї, – наприклад, серійні вбивства.
На панелі з'явився нескінченний список.
Онорія навмання тицьнула пальцем і просто у повітрі з'явились червоні стрілки, що вели кудись углиб зали.
– Швиденько ідеш по маршруту. Самій видиратися по щаблинах не треба, потрібна драбина сама тебе підійме. Що ще? Зазвичай тут багатенько народу, сьогодні просто професійне свято у законників, тож у сусідній залі всього два відвідувачі.
Я заглянула у залу і побачила двох ельфів, що старанно занотовували якісь документи.
– Будь привітна, але не дуже. Сюди ходять здебільшого чоловіки, а ти для них екзотика, тож доведеться навчитись їх ставити на місце. Повір, я тут працювала цілих пів року, коли на щастя мене перевели до секції художньої літератури.
Далі, коли видаєш книгу, фіксуєш ім'я одержувача, координати кристала зв'язку, дату і час. Здебільшого книги можна брати додому. Одначе, певна частина невиносна. Також, тобі доведеться вибивати книги з тих, хто занадто довго їх не повертає. Зрозуміло?
– Наче б то. Та як я все це встигну за сім хвилин? І чому книги не можуть самі до мене підлітати?
Онорія знизила плечима.
– Це у твоїх інтересах навчитись встигати. Стосовно книг, не можуть вони до тебе самі підлітати, більшість з них насичені своєю власною магією, яка увійде в конфлікт з магією призову. Ще питання?
– Перерва в мене є?
– Так, пів години, з двох до двох тридцяти. Що ж, тепер архів артефактів.
Ним виявилась така ж сама величезна зала забита знизу доверху різними речами. На перший погляд, вони не видавались магічними. Годинники, колби з рідиною, куски металу, шестерні, незрозумілі механізми.
– Отже, деякі з них згаслі, деякі працюючи, проте, всі вони можуть становити небезпеку. Тож не зачепи їх. Бери в руки тільки в спеціальних рукавичках, – вона махнула у бік полички з купою синіх рукавичок.
– Кожного дня поступають нові, твоя задача фіксувати й описувати їх в магічному журналі та чіпляти на них ярлики.
Вона відкрила контейнер у стіні.
– Тут лежать нові.
– А як я можу знати, що фіксувати? Я ж гадки не маю, що це.
– Просто переписуєш інформацію із щоденного журналу, там все є.
– Навіщо ж стільки роботи, коли вже все описано.
– Для того, щоб за потреби мати резервні описи. На випадок, якщо щось зникне. Щоденний журнал змінюється кожний день, а магічний ні. Утім, вже багато років звідси нічого не зникає.
Вона показала мені магічний журнал і як його заповнювати.
Більш нудної роботи я ще не зустрічала, краще б залишилась вдома і ставила печатки на документи.
З тугою подумала про те, що доведеться просиджувати тут по дві години на день. І це не враховуючи штрафних за повільну видачу книг.
Того дня я видала всього три книги, і це зайняло в мене далеко не сім хвилин. Втім, Онорія сказала, що в мене є тиждень, щоб навчитись.
Потім, дві години під пильним оком моєї наставниці та Карла, я працювала в архіві.
По дорозі додому мені хотілось вдаватись.
Це ж треба попасти в таку кабалу! І до всього ще й відділ криміналістики! Наче мені не вистачає криміналу в житті!
Викрадення, погрози від колишнього нареченого й набридливий містер біле око!
От же ж духи! А що, як він частий відвідувач?!
Ні, не буду про це думати, якось розберусь.
Я трохи переживала, що заблукаю і не знайду дім Голди, та цього не сталося.
Підходячи до будинку побачила пані Шмок в саду. Вона сиділа у кріслі качалці й в'язала. Ця картина так не підходила до її зовнішності, що я ледве не засміялася.
– А ось і ти! Як пройшло?
Я розказала.
– Не знала, що у них там все так серйозно, завжди дивувалась, що бібліотекарі такі спритні. Не переживай, навчишся. Твій Йорі виявився ненажерою. Утім, може, йому мало діставалося, коли він жив із родичами.
Я подивилась на клубок білого хутра, який блаженно примруживши очі, лежав біля квіткової клумби.
– Доведеться тепер ще квітів насадити.
– Вибачте Голда, я зовсім не хочу вас турбувати.
– Та які там турботи! – вона махнула рукою.
– А для чого взагалі ці створіння?
– Домашні улюбленці. Кажуть заспокоюють нерви. В них приємне хутро. Ходімо їсти. В мене скоро почнеться Іменджин.
– Що? – не зрозуміла я.
– Ти щось чула про Імеджинаріум?
Я кивнула. А як же!
– Ну от, те що там показують називають імеджини. Вони бувають серійні. Тобто діляться на частини. От такі я обожнюю. Ввечері, з чашкою чаю і печивом.
Я пирхнула.
– Так, так, не забувай, мені вісімдесят років. От твоїй бабусі скільки?
– Сімдесят п'ять.
– От бачиш, а я ж бо старша. Ходімо!
– Вибачте, Голда, може мені треба теж готувати?
– Про це не турбуйся, я люблю готувати.
Ми провели вечір в розмовах, а потім я дивилась Імеджин разом з пані Шмок.
Хто б знав, що вона цікавиться виключно рослинною тематикою. Спостерігання за висадкою нескінченних саджанців дієвіше за будь-яке снодійне.
Широко позіхаючи я вже збиралась піднятись до себе, коли пригадала про Йорі.
Треба ж певно забрати його з вулиці? Чи ні? Спитала в пані Шмок.
Виявилось, що Йорі можуть самі знайти хазяїна, особливо коли голодні.
– Візьми магічні конфети, давай по три ввечері й вранці, я буду годувати його в обід. Забери коробку на кухні, я постелила в неї пух, Йорі люблять м'яке.
– Дякую вам!
Зайшовши до кімнати я засвітила магічні ліхтарики.
Погляд зачепився за коробку з бантом, що лежала на тумбочці.
Поклавши імпровізований дім домашнього улюбленця у крісло поряд з ліжком схопила подарунок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко», після закриття браузера.