Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Маструм Ридикуль, Архіректор Невидної академії, був затятим спецієлістом[16]. Під час кожного прийому їжі навпроти нього ставили слоїки спецій. Вони містили сіль, три види перцю, чотири види гірчиці, чотири типи оцту, п’ятнадцять різних сортів чатні і його улюблений соус ого-ого — суміш старої замазки, солоних огірків, каперсів, гірчиці, манго, інжиру, меленого вахуні[17], есенції анчоусів, асафетиди і, що особливо важливо, сірки й селітри для міцності.

Ридикуль успадкував формулу від дядька, який одного вечора після півпінти соусу на додачу до ситної вечері мусив з’їсти кекс із вугілля, щоб вгамувати шлунок, а потім запалив люльку і зник за загадкових обставин, правда його черевики наступного літа знайшли на даху.[18]

На ланч була холодна баранина. Баранина добре йшла зі соусом ого-ого, наприклад, у ніч, коли старий Ридикуль помер, вона пройшла принаймні три милі.

Маструм пов’язав серветку навкруг шиї, потер руки і простягнув їх. Слоїки зрушилися.

Він знову простягнув руки. Вони ковзнули геть.

Ридикуль зітхнув.

— Гаразд, хлопці, — сказав він, — жодної магії за столом, ви знаєте правила. — Хто грається в дурня?

Решта старших чарівників втупилися в нього.

— Я, я, я не думаю, що ми ще в це граємо, — казав Скарбій, який в цю мить суто випадково відштовхнувся від берегів притомності, — я, я, я гадаю ми втратили кілька карт...

Він роззирнувся, гигикнув і повернувся до спроб розрізати баранину ложкою. Решта чарівників нині тримали ножі від нього подалі.

Усі слоїки злетіли в повітря і почали повільно обертатися. А потім вибухнули. Чарівники, стікаючи оцтом і дорогими спеціями, осовіло це розглядали.

— Напевно, це соус, — ризикнув Декан, — вчора він був крапелиночку небезпечним.

Щось капнуло йому на голову і приземлилося в його ланч. Це був чорний металевий шуруп, кілька дюймів завдовжки.

Інший помірно контузив Скарбія.

За секунду чи дві третій поцілив точнісінько в стіл поруч із рукою Архіректора й застряг там.

Чарівники звели очі вгору.

Велика зала ввечері освітлювалася однією масивною люстрою, хоча це слово часто асоціюється із мерехтливими скельцями й здається недоречним стосовно велетенської, важкої, чорної, в патьоках жиру штуки, яка висить над головою, ніби жахлива кредитна заборгованість. Вона могла тримати тисячі свічок. Вона була простісінько над столом старших чарівників.

Інший шуруп цюкнув об підлогу біля каміна.

Архіректор прочистив горло.

— Тікаймо? — запропонував він.

Люстра впала.

Уламки столу й посуду розкришилися об стіни.

Здорові шматки смертоносного жиру розміром із людську голову з шумом порснули крізь вікна. Ціла свічка, що вилетіла з руйновища з аномальною швидкістю, на кілька дюймів встромилася в двері.

Архіректор вивільнився від залишків стільця.

— Скарбію! — заволав він.

Скарбій постав із каміна.

— М-м-м, так, Архіректоре? — тремтячим голосом спитав він.

— Що це все означає?

Ридикулів капелюх здіймався над його головою.

Це був простий гостроверхий чаклунський капелюх із м’якими крисами, але припасований до виняткового способу життя Архіректора. В нього була увіткнута наживка для риболовлі. За стрічку був запхнутий дуже маленький арбалет на випадок, якщо під час пробіжки він побачить те, що можна підстрелити, і Маструм Ридикуль виявив, що гострий кінець якраз підходящого розміру для маленької пляшки «Дуже старого й особливого Бентінкового бренді». Він був дуже прив’язаний до цього капелюха. Але капелюх був більше не прив’язаний до нього.

Він легко плив крізь кімнату. Він видавав слабке, але виразне булькання.

Архіректор схопився на ноги.

— От холєра! — загорлав він, — ця штука коштує дев’ять доларів за літр!

Він підстрибнув за пляшкою, промахнувся і продовжив стрибати, поки завис у стрибку за кілька футів над землею.

Скарбій схвильовано звів руку.

— Можливо, шашіль? — спитав він.

— Якщо це все триватиме, — загарчав Ридикуль, — взагалі хоч щось триватиме далі, чуєте ви, я дуже розлючуся!

Його спустили на підлогу в ту ж мить, як відчинилися великі двері. Один з придверників коледжу метушився в супроводі загону варти Патрицієвого палацу. Капітан варти дивився, як Архіректор метеляється вгору-вниз, із виразом обличчя, з яким слово «цивільний» вимовляють загалом таким же тоном, що й «тарган».

— Ти тут головний чувак? — сказав він.

Архіректор обсмикнув мантію і спробував розпрямити бороду.

— Я Архіректор цієї Академії, так, — сказав він.

Капітан варти з цікавістю роззирнувся по залі.

Студенти скулилися в дальньому кінці. Розхлюпана їжа вкривала більшу частину стін аж до стелі. Шматки меблів вилягли навколо уламків люстри, як дерева навколо точки падіння метеорита.

Потім він заговорив із відразою людини, чий батько закінчив освіту у віці дев’яти років і кому вистачило самих переказів про це...

— Потихеньку вдаємося до юнацьких пустощів, правда? — сказав він. — Стріляємо хлібними кульками, щось таке?

— Можу я спитати про причини цього вторгнення? — холодно сказав Ридикуль.

Капітан варти сперся на свого списа.

— Ну, — сказав він, — справи такі. Патрицій забарикадувався в спальні через те, що меблі в замку почали літати навколо так, що ви й не повірите, кухарі навіть не можуть в кухню зайти через те, що там діється...

Чарівники старалися не дивитися на вістря списа. Воно почало відкручуватися саме собою.

— В усякому разі, — продовжував капітан, не зважаючи на тихий звук металу, — Патрицій погукав через замкову шпарку, розумієш, сказав мені — Дутласе, я тут міркую, чи не метнутися тобі кабанчиком в Академію і не попросити головного чувака зробити таку ласку й піднятися сюди, якщо він не надто зайнятий? Але я завжди можу йому сказати, що ви зайняті своїми студентськими жартиками, якщо забажаєте.

Вістря майже злізло з держака.

— Ви мене слухаєте? — підозріло спитав капітан.

— Гм-м? Що? — сказав Архіректор, відводячи очі від обертання металу. — О. Так. Ну, можу тебе запевнити, друзяко, що ми не є причиною...

— Аргх!

— Перепрошую?

— Вістря впало мені на ногу!

— Справді? — невинно спитав Ридикуль.

Капітан варти застрибав на одній нозі.

— Чуєте, ви чортові бродячі фіґлярі, йдете ви чи ні? — сказав він між стрибками. — Мій бос не дуже щасливий. Зовсім не дуже щасливий.

* * *

Велика безформна хмара Життя пливла через Дискосвіт, як вода, що підіймається за греблею, коли шлюзи зачинено. Без Смерті, який віднімав життєву силу, коли з нею було покінчено, йому було ніде йти.

Воно приземлялося тут і там із випадковістю полтерґейста, як зблиски літньої блискавки перед великою бурею. Усе, що