Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

шпилів у верхогір’ях Вівцескельних гір, панують умбра і золото. Спека випалила пейзаж. Коники шкварчать, як на розпеченій пательні. Навіть повітря загаряче, щоб рухатися. Найспекотніше літо на пам’яті живих, а в цих краях це довгий, довгий час.

Уявіть собі постать верхи на коні, що повільно рухається уздовж шляху, вкритого двосантиметровим пилом, між пшеничних полів, які вже обіцяють незвично високий врожай.

Уявіть собі паркан із обпеченого сухого дерева. До нього пришпилено оголошення. Літери вицвіли від сонця, але їх все ще можна прочитати.

Уявіть собі тінь, що падає навкоси через оголошення. Ви майже чуєте, як вона читає два слова.

Від дороги веде стежка до групки побілених будиночків.

Уявіть ланцюжок слідів.

Уявіть двері, прочинені.

Уявіть прохолодну темну кімнату, киньте погляд через прочинені двері. Там не надто обжито. Це приміщення для людей, які багато часу проводять надворі, але мусять заходити всередину, коли стемніє. Це приміщення для збруї і псів, приміщення, де вивішують просушувати дощовики. Біля дверей барило пива. На підлозі кам’яні плити, уздовж балки на стелі гак для шинки. Вискоблений стіл, за яким можуть сісти тридцятеро голодних людей.

Нема людей. Нема псів. Нема пива.

Нема шинки.

* * *

Після стуку тиша, а потім тьоп-тьоп капців по кам’яних плитах. Зрештою худа стара жінка з обличчям, кольором і текстурою схожим на волоський горіх, визирнула за двері.

— Так? — сказала вона.

— В ОГОЛОШЕННІ СКАЗАНО «ПОТРІБНА ЛЮДИНА».

— Правда? Правда? Воно там із минулої зими!

— ПЕРЕПРОШУЮ? ВАМ НЕ ПОТРІБНА ДОПОМОГА?

Зморщене обличчя замислено глянуло на нього.

— Я не можу заплатити більш як шість пенсів на тиждень, врахуй, — сказало воно.

Висока постать, що манячила проти сонця, здавалося, зважує це.

— ТАК, — зрештою сказала вона.

— Я все одно навіть не знаю, з чого б тобі почати. Ми не мали годящої допомоги вже роки три. Я просто наймаю ледащих нікчем із села, коли мені треба.

— ТАК?

— Тож ти не проти?

— В МЕНЕ Є КІНЬ.

Стара жінка виглянула з-за незнайомця. На подвір’ї стояв найпоказніший кінь, якого вона будь-коли бачила. Її очі звузилися.

— Це твій кінь, чи не так?

— ТАК.

— Із усім цим сріблом на збруї й таким іншим?

— ТАК.

— Іти хочеш працювати за шість пенсів на тиждень?

— ТАК.

Стара жінка підібгала губи. Вона перевела погляд із незнайомця на коня, а тоді на занедбаність навколо ферми.

Здавалося, вона прийняла рішення, ймовірно, в тому сенсі, що той, хто не має коня, напевно, не має боятися і конокрада.

— Спатимеш в клуні, зрозумів? — сказала вона.

— СПАТИМУ? ТАК. ЗВІСНО. ТАК, Я МАЮ СПАТИ.

— Все одно не можу пустити тебе до хати. Це буде неправильно.

— КЛУНЯ БУДЕ ЦІЛКОМ ДОРЕЧНОЮ, ЗАПЕВНЯЮ ВАС.

— Але ти можеш заходити до хати, щоб поїсти.

— ДЯКУЮ.

— Мене звати панна Літунка.

— ТАК.

Вона зачекала.

— Я сподіваюся, ти також маєш ім’я, — підказала вона.

— ТАК. ЦЕ ПРАВДА.

Вона зачекала знову.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Як тебе звати?

Незнайомець втупився в неї на мить, а потім дико роззирнувся довкола.

— Ну ж бо, — сказала панна Літунка, — я не найму нікого без імені. Пан...?

Постать втупилася вгору.

— ПАН НЕБО?

— Ніхто не зветься пан Небо.

— ПАН ДВЕРІ?

Вона кивнула.

— Згодиться. Може бути пан Двері. Знала я одного хлопаку на ім’я Двері. Так. Пан Двері. А ім’я? Не кажи мені, що в тебе й цього нема. Ти міг би зватися Білл, чи Том, чи Брюс або й жодним із цих імен.

— ТАК.

— Що?

— ОДНЕ З ЦИХ.

— Котре?

— Е-Е-Е. ПЕРШЕ?

— Ти Білл?

— ТАК?

Панна Літунка закотила очі.

— Гаразд, Білле Небо... — сказала вона.

— ДВЕРІ.

— Так. Вибач. Гаразд, Білле Двері...

— ЗВІТЬ МЕНЕ БІЛЛ.

— А ти можеш звати мене панна Літунка. Я гадаю, ти з’їси свій обід?

— А Я МАЮ? АХ. ТАК. ВЕЧІРНІЙ ПРИЙОМ ЇЖЇ. ТАК.

— Ти виглядаєш напівзмарнілим, правду кажучи. Насправді, більше ніж напів.

Вона скоса зиркнула на постать. Чомусь дуже важко було визначитися, який Білл Двері на вигляд, або навіть запам’ятати точний звук його голосу. Однозначно він був тут, і однозначно він говорив — інакше чому б ви це взагалі пам’ятали?

— В цих місцях багато людей, які не користуються іменами, із якими народилися, — сказала вона, — я завжди кажу, що нічого не доб’єшся, якщо станеш вивідувати й випитувати. Я гадаю, ти можеш працювати, пане Білл Двері? В мене лишилося сіно на високих луках, і багато роботи буде під час врожаю. Вмієш вправлятися з косою?

Білл Двері, здавалося, замислився над цим питанням певний час. Потім він сказав:

— Я ГАДАЮ, ВІДПОВІДЬ НА ЦЕ — БЕЗПЕРЕЧНЕ «ТАК», ПАННО ЛІТУНКО.

* * *

Нудль Від-Душі-Відриваю також ніколи не бачив сенсу випитувати, принаймні, коли випитування стосувалися його й питання були на зразок: «А це твої речі, щоб їх продавати?». Але, як виявилося, ніхто не з’явився вилаяти його, що він продає їхню власність, і для нього цього було досить. Цього ранку він продав понад тисячу маленьких кульок і найняв троля, щоб потік із таємничого джерела постачання в льоху не зупинявся.

Люди були від них у захваті.

Принцип дії був сміховинно простий і легко зрозумілий пересічному громадянину Анк-Морпорка після кількох невдалих спроб.

Якщо кульку потрусити, хмарка маленьких білих сніжинок завихрювалася всередині в рідині й витончено осідала на крихітну модель відомих визначних місць Анк-Морпорка. В деяких кульках це була Академія, чи Вежа мистецтв, чи Латунний міст, чи Палац Патриція. Точність була неймовірна.

А потім їх не лишилося. Ну, подумав Нудль. Оскільки технічно вони йому не належали — хоча морально, звісно, морально вони були його — він насправді не міг нарікати.

Ну, він, звісно, міг нарікати, але тихенько сам до себе, а не комусь конкретно. Певно, це було на краще, якщо подумати. Загребти побільше, штовхнути подешевше. Збути з рук — і опісля цими руками ставало набагато легше розводити в жесті ображеної невинності, зі словами: «Хто — я?».

Хоча вони справді були гарненькі. Крім, дивна річ, напису. Він був унизу кожної кульки, кривими аматорськими літерами, ніби зробленими кимось, хто ніколи раніше не бачив письма, а намагався щось скопіювати. Унизу кожної кульки, під вигадливою вкритою маленькими сніжинками будівлею були слова