Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

Він навчився вбивати й брехати, зневажати святині, чхати на людську мораль, але так і не став першокласним шпигуном. Мов хробак деревину, його мозок невідступно гризла глибоко прихована думка про наукову працю. Інколи він вирішував порвати з розвідкою, втекти кудись далеко і продовжувати навчання. Однак ті, кому він служив, уміли тримати підлеглих у покорі, а платили так, що їлося й пилося, але не думалося про заощадження.

Без керма і без вітрила, як тріска серед бурхливого моря, Чарлз Бертон плив, сам не знаючи куди, і, нарешті, з волі Майкла Хінчінбрука опинився на операційному столі в маєтку Сатіапала.

Наркоз довго не впливав на Бертона. І не тільки тому, що пацієнт зловживав алкоголем. Чарлі був надто збуджений, надто багато думок снувалося у нього в голові.

Втративши око, він зовсім занепав духом. Досі йому все збігало гладісінько, аж Бертон повірив у свою щасливу зорю. А тепер виявилося, що можна дуже легко втратити око, руку, ногу, а то й життя, коли це стане вигідним черговому шефові. То чи не краще скінчити все з одного маху? Якнайжорстокіше поквитатися з Хінчінбруком та й чкурнути до Аргентіни.

Але, з другого боку, його зацікавила таємниця професора Сатіапала. Як “науковець” з шпигунів, Бертон знав, що йдеться про велике, визначне відкриття. Вже не для “хазяїнів”, а для самого себе він хотів би винюхати все щоб використати згодом. І, нарешті, в усі ці справи, сама не знаючи того, вплуталася жінка.

Чарлз Бертон закохався вдруге. Правда, це була не та дурна й сліпа любов, яку він відчував до Агні Бертельс, — любов, коли жінка подобається невідомо чому. Майя, дочка Сатіапала, була прямою протилежністю до Агні, і може саме тому Бертон відчув до неї шалений потяг.

Майя була першою, кого він побачив у маєтку Сатіапала, коли опритомнів.

Дівчина тримала його за руку і задумливо дивилась кудись у просторінь. Помітивши, що хворий прокинувся, вона швидко обернулась і запитала:

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово… — хрипко відповів Бертон. В нього так боліла голова, що аж у п’яти віддавало.

— Вам дуже боляче… — похитала головою дівчина. — Ви спіть, спіть… Біль мине…

Вона гладила його по руці, примовляючи: “Спіть, спіть!” — і він справді заснув.

Після того дівчина приходила щодня, запитувала про здоров’я, примушувала з’їсти кілька ложок силосу, який Чарлі охрестив “їжею богів”, і йшла геть.

Вона майже увесь час мовчала, проте Чарлі раз у раз перехоплював її погляд і читав у ньому дуже багато чого. Чималий досвід підказував Бертонові, що Майя, сама того не помічаючи, поступово закохується в нього.

Вона йому нагадувала запашну нічну квітку, що ледве-ледве випростала свої пелюстки перед тим, як розцвісти на повну силу. Цю квітку треба було зірвати, упитися нею, не дати нікому іншому!

І от якось увечері, коли сутінки вже заповзли до кімнати, а світло ще не спалахнуло, Чарлз Бертон схопив руку дівчини й прошепотів гаряче:

— Майю, я вас люблю!

Він не бачив її обличчя, але відчув, як у неї здригнулася рука.

— Не треба про це, Чарлі… — тихо сказала дівчина. — Цього не може статися…

Вола м’яко звільнила руку, встала і, перед тим як вийти, затрималась на хвильку:

— Чарлі, не сумуйте: вам повернуть зір. Батько погодився зробити вам операцію. Вона скінчиться вдало… якщо ви не будете хвилюватися.

Не хвилюватися!.. Чарлз Бертон лежав на операційному столі, ковтав нудотні випари ефіру, вдавав з себе оптиміста, а насправді серце у нього аж захлиналося од тривоги й неспокою.

Та ось потьмяніла свідомість, пірнули в провалля спогади, згасли звуки. Йому ще пам’яталося, як він з силою стиснув Майїну руку в слизькій гумовій рукавичці і прошепотів:

— Люблю!

Навіть зараз, втрачаючи всякий зв’язок з білим світом, він брехав і їй, і собі: то було не кохання, а тваринний потяг молодого дужого мужчини до тендітної красивої жінки.

Він міг чекати скільки завгодно — і годину, і дві, і двадцять. Не поворухнувся б, хоч як допікали б йому комарі та москіти. Не повів би бровою, коли б поруч хтось закричав на ґвалт. Не лишив би своєї засідки, незважаючи на голод та спрагу, аж доки мав би силу стримувати їх.

Отак крокодил патрує на свою здобич, лежачи десь на мілині мовчазною нерухомою колодою. Так рись, вибираючи собі жертву, протягом довгих годин тримає свої мускули напівнапруженими, щоб у зручну мить використати їх на повну міць. І, може, саме так наш далекий пращур, — неандерталець чи синантроп, — полював за м’ясом, якого потребував його завжди голодний шлунок.

Що можна закинути істотам, які, скоряючись невблаганному законові боротьби за існування, керуються найпростішими, наймогутнішими інстинктами?.. Для тварин найголовніше — їсти!

Але ж у гущавині повзучих рослин перед одним із вікон напівзруйнованого крила палацу Сатіапала сиділо розумне, мисляче створіння, яке в першу-ліпшу мить могло наїстися досхочу, укластися спати на м’якому, однак не робило цього, невідомо чому.

Майкл Хінчінбрук належав до тієї категорії людей, з яких при відповідному вихованні виростають найяскравіші індивідууми: землепроходці, шукачі скарбів, невтомні вчені. Він був упертий, настирливий, переконаний в здійсненності своїх задумів. Але його кращі поривання розвіялися давним-давно, ще в дитинстві. Єзуїти, “лицарі ордена святого Ісуса”, зробили з взятого ними на виховання сироти Майкла Хінчінбрука чи то тварину в людській подобі, чи машину, наділену людськими якостями. Коли він одержував наказ, то виконував його не на страх, а на совість,

Із своєї засідки Хінчінбрук бачив тьмяно освітлений коридор і краєчок тих облямованих залізом дверей, які вели до загадкових “корпусів”. До коридора можна було б пролізти дуже легко, — недарма ж ще звечора шпигун прочистив шлях серед ліан і повитягав осколки розбитої шибки з рами вікна, — однак не