Читати книгу - "Гіркий сміх"

— Він був не з таких, — сказав Мартін Бек. — Ти й сам добре знаєш, що не з таких.

— Так, але принаймні він часто мав при собі пістолет. Частіше за тебе. Вже не кажучи про мене.

— Мав. Коли був на службі.

— Я бачив його тільки на службі, — сказав Кольберг.

— Я також. Але ж немає сумніву, що він загинув першим у тому проклятому автобусі. А все ж устиг розстебнути два ґудзики в плащі й витягти пістолета.

— А це свідчить про. те, що він їх розстебнув раніше, — задумливо сказав Кольберг. — Це треба врахувати.

— Так.

— Гаммар щось таке казав на сьогоднішньому відтворенні обставин.

— Еге ж, казав, що в нашій версії щось не в'яжеться: що божевільний не діє за таким докладно розробленим планом.

— Ти вважаєш, що він має слушність?

— У принципі, має.

— А це означало б…

— Що той, хто стріляв, не божевільний чи, швидше, що це вбивство не мало на меті викликати сенсацію.

Кольберг витер з лоба піт складеною хусточкою, поглянув на неї і мовив:

— Пан Ларсон сказав…

— Гунвальд?

— Так, він. Перед тим як піти додому, щоб побризкати собі під пахвами рідиною від поту, він з висоти своєї мудрості зволив сказати, що нічого не розуміє. Не розуміє, наприклад, чому той божевільний не наклав на себе руки або не залишився в автобусі, щоб його спіймали.

— Я вважаю, що ти недооцінюєш Гунвальда, — сказав Мартін Бек.

— Ти так вважаєш? — Кольберг сердито здвигнув плечима. — Ет, все це просто дурниці. І звичайно, стріляв якийсь божевільний. З усього, що ми знаємо, можна зробити один висновок: він тепер сидить перед телевізором і тішиться, що викликав такий переполох, Те, що Стенстрем був озброєний, нічого не доводить, оскільки ми не знаємо його звичок. Можливо, він був у товаристві тієї медсестри або їхав до якогось ресторанчика або до приятеля. Може, він полаявся з своєю нареченою або його вилаяла мати, і він, ображений, їздив автобусом, бо йти в кіно було вже пізно, а він не мав куди дітися.

— Принаймні все це можна перевірити, — сказав Мартін Бек.

— Так. Перевіримо завтра. Але є одна річ, яку треба зробити негайно. Перш ніж її зробить хтось інший.

— Оглянути його письмовий стіл у Вестберзі, — сказав Мартін Бек.

— Просто вражає, як ти вмієш робити висновки, — сказав Кольберг.

Він запхнув краватку в кишеню й почав одягатися.

Надворі дощу не було, але стояв туман, і нічний іній припорошив дерева, вулиці й дахи будинків. Видимість була погана, і Кольберг стиха лаявся, коли машина ковзалася на поворотах. За всю дорогу до поліційної дільниці в південному районі міста вони перемовилися тільки двома реченнями. Кольберг запитав:

— Чи люди, які роблять такі масові вбивства, вже були злочинцями й раніше?

А Мартін Бек відповів:

— Здебільшого так. Але не завжди.

У дільниці на Вестберзі було тихо і безлюдно. Вони мовчки перейшли вестибюль, піднялися сходами, на другому поверсі натиснули на відповідні кнопки на круглій табличці цифрового замка і зайшли до кабінету Стенстрема.

Кольберг на мить завагався, тоді сів за стіл і потягнув за шухляди. Вони були не замкнені.

Кімната була чиста, гарна, але зовсім позбавлена якихось особистих прикмет. Стенстрем не тримав на столі навіть фотографії своєї нареченої.

Зате на підставці для ручок лежали дві його власні фотографії. Мартін Бек знав чому. Стенстрем уперше за багато років повинен був отримати вільні дні на різдво і на Новий рік. Він мав намір поїхати на Канарські острови, навіть замовив собі квитки на літак. Фотографії він зробив для нового паспорта.

«От і поїхав», — думав Мартін Бек, дивлячись на фотографії, новіші й кращі за ті, що були на сторінках вечірніх газет.

Стенстрем здавався молодшим за свої двадцять дев'ять років. У нього був ясний, відкритий погляд, зачесаний назад темно-каштановий чуб, що навіть на фотографії здавався трохи неслухняним.

Спочатку дехто із співробітників вважав його за наївного і досить обмеженого. Такої думки був і Кольберг, який часто глузував з нього і навіть принижував його. Але це було раніше. Мартін Бек згадав, як вони раз, ще в старому поліційному будинку на Крістіанеберзі, посперечалися з Кольбергом за Стенстрема. Він тоді спитав: «Чого ти весь час чіпляєшся до хлопця?» І Кольберг відповів: «Щоб зламати його вдавану самовпевненість і дати йому змогу здобути справжню. Щоб він поступово став добрим поліцейським і щоб навчився стукати в двері».

Може, Кольберг мав тоді слушність. Принаймні Стенстрем з роками виріс. І хоч не навчився стукати в двері, а став добрим поліцейським, уважним, працьовитим і досить кмітливим. Зовні він був справжньою окрасою поліції — вродливий, з приємними манерами, натренований, добрий спортсмен. Хоч бери його й знімай для рекламних плакатів, чого не можна було сказати про багатьох інших. Наприклад, про чванькуватого, оброслого салом Кольберга. Або про Меландера, великого стоїка», зовнішній вигляд якого не заперечував тези, що найнудніші люди часто бувають найкращими поліцейськими. Або про червонопикого, з усіх поглядів непоказного Ренна чи Гунвальда Ларсона, який міг будь-кому нагнати страху своїм велетенським зростом і грізним поглядом і який, до всього, ще й дуже пишався собою.

Чи й про нього самого, Мартіна Бека, що весь час шморгав носом. Він учора ввечері глянув на себе в дзеркало й побачив довготелесу, понуру постать з худим обличчям, широким лобом, міцними щелепами і невдоволеними сірими очима.

Крім того, Стенстрем мав певні риси, які б усім їм дуже знадобилися.

Про все це думав Мартін Бек, дивлячись на речі, що їх Кольберг одну за одною витягав з шухляд і складав на столі. Але тепер він холодно оцінював усе, що знав про того, хто звався Оке Стенстрем. Почуття, які мало не