Читати книгу - "Гіркий сміх"

Відколи Стенстрем поклав на полицю службовий кашкет і продав давньому приятелеві з поліційної школи свою уніформу, він працював під керівництвом Мартіна Бека. Спершу на Крістіанеберзі в тодішньому карному відділі, що підлягав управлінню державної поліції, своєрідному виїзному корпусі, який у першу чергу допомагав перевантаженій комунальній поліції у провінціях.

Потім, наприкінці 1964 і на початку 1965 років, уся поліція стала державною, і вони невдовзі перебралися на Вестберг.

Протягом минулих років Кольберг часто мав різні відрядження, Меландера, на його прохання, перевели в інше місце, але Стенстрем лишився. Мартін Бек знав його більше як п'ять років, вони разом провадили не одне слідство. За цей час Стенстрем навчився практично всього, що повинен знати працівник поліції, а це вже багато. Він змужнів, переборов свою невпевненість і несміливість, залишив свою кімнату в батьківському домі, а потім поселився разом з жінкою, з якого, за його словами, думав одружитися. В цей час помер його батько, і мати переїхала до Вестманланда.

Отже, Мартін Бек повинен був знати про нього майже все.

Дивно те, що насправді його знання були досить обмежені. Звичайно, він знав усі головні дати в житті Стенстрема і мав загальний, мабуть, добре обгрунтований погляд на його вдачу, його службові заслуги й хиби, але до цього міг мало що додати.

Порядний хлопець, шанолюбний, наполегливий, досить спритний, кмітливий. А з другого боку — трохи несміливий, все ще трохи наївний, зовсім позбавлений бойового запалу, до того ж досить неврівноважений. Але хто тепер буває врівноважений?

Може, його мучив комплекс неповноцінності. Перед Кольбергом, який часто хизувався цитатами з літератури і складними софізмами. Перед Гунвальдом Ларсоном, який колись за п'ятнадцять секунд вивалив ногою двері і одним махом збив з ніг божевільного бешкетника, озброєного сокирою. А Стенстрем стояв за два метри від нього і зважував, що йому робити. Перед Меландером, який ніколи не міняв виразу обличчя і ніколи не забував того, що колись раз бачив або чув.

Ну й що ж, хто в такій ситуації не мав би комплексів?

Чого він так мало знав про Стенстрема? Тому, що був не досить спостережливим? Чи тому, що не було чого знати?

Мартін Бек, розтираючи пучками шкіру на голові, вивчав те, що Кольберг викладав на стіл.

Стенстрем до певної міри був педантом, наприклад, годинник у нього був відрегульований до секунди. Про цю ж рису свідчив і дріб'язковий лад на його письмовому столі і в шухлядах.

Папери, папери і ще раз папери. Копії рапортів, нотатки, судові протоколи, надруковані на ротаторі інструкції, зроблені на замовлення відбитки з кодексу законів. Усе акуратно складене пачками.

Більше чогось особистого було в коробці сірників і розірваній пачечці жувальної гумки. Оскільки Стенстрем не курив і не дуже любив жувати гумку, то, мабуть, ці речі були призначені для тих, хто приходив до нього на допит або, може, просто побалакати.

Кольберг глибоко зітхнув і сказав:

— Якби в тому автобусі сидів я, тепер ви із Стенстремом переглядали б мої шухляди, і то, їй-богу, була б не така легка робота. Мабуть, ви знайшли б там і щось таке, що лягло б плямою на пам'ять про мене.

Мартін Бек приблизно уявляв собі, що робилося в Кольберговому столі, але утримався від будь-яких зауважень.

— А тут немає нічого, що б могло заплямувати чиюсь пам'ять, — вів далі Кольберг.

Мартін Бек і цього разу не озвався. Вони мовчки переглядали папери, швидко, але уважно. Серед них не було жодного, якого б вони не змогли зразу розпізнати й здогадатися, до чого він стосується. Всі нотатки і всі документи були пов'язані з тими справами, які свого часу вів Стенстрем і які вони добре знали.

Нарешті лишилася тільки одна річ — сірий конверт великого формату, запечатаний і досить товстий.

— Що, по-твоєму, тут може бути? — запитав Кольберг.

— Розпечатай і подивися.

Кольберг обертав у руках конверт.

— Дуже він старанно заклеєний. Глянь, скількома смужками клейкої стрічки.

Він здвигнув плечима, взяв з підставки для ручок ножика й розрізав конверт.

— Ага. Я не знав, що Стенстрем фотограф. — Він погортав пачку знімків, потім розіклав їх перед собою і додав: — Ніколи б не подумав, що його таке цікавить.

— Це його наречена, — майже нечутно сказав Мартін Бек.

— Ну так, звичайно, але я не сподівався, що в нього такий вимогливий смак.

Мартін Бек з обов'язку почав переглядати фотографії, хоч і з деякою відразою, яку завжди відчував, коли йому доводилося втручатись у те, що більшою чи меншою мірою належало до приватного життя іншої людини. Це було мимовільне почуття, вроджене, і навіть після двадцятирічної служби в поліції він його не позбувся.

Кольберг не був такий вразливий. Крім того, легко запалювався.

— Вона з біса гарна! — захоплено сказав він, і далі пильно розглядаючи знімки. — І на руках уміє стояти. Я не уявляв собі, що вона має такий вигляд.

— Ти ж її бачив.

— Бачив, але одягнену. А то зовсім інше.

Кольберг казав правду, але Мартін Бек волів більше про це не говорити.

— І завтра знов її побачиш, — мовив він.

— Так, — похмуро сказав Кольберг. — Не дуже весела буде зустріч. — Він зібрав фотографії і склав їх у конверт. — Мабуть, найкраще буде, коли ми зараз поїдемо додому. Я тебе підвезу.

Вони погасили світло й вийшли з кабінету.

— До речі, як тебе вчора викликали на місце події? — запитав Мартін Бек уже в машині. — Гун не знала, де ти, коли я зателефонував, а ти прибув туди раніше за мене.

— Зовсім випадково. Коли ми попрощалися, я ще пішов блукати по місту і на Сканстулсбру зустрів двох хлопців з