Читати книгу - "Коли повертається веселка"

звичайних продуктів приготувати смачну їжу. Вона вміла шити, клеїти шпалери, у школі навчилася штукатурити. В її гардеробі було мало речей, і їй цього було достатньо. Попереду ціле життя – і Таня була сповнена надії. Вона так хотіла мати свій дім, теплий і світлий, щоб у ньому жили щастя і любов, щоб у цьому домі її чекали з радістю. Її, ладну господиню… Ладна… Коли Ромка казав це слово, вона завжди згадувала скляну кулю, яку подарував тато. Усередині кулі були крихітний будиночок із жовтим віконцем і ялинка, а якщо кульку труснути, то здіймалася хуртовина. Але Тані хуртовина не подобалась, вона ставилася до кульки дбайливо і не трясла її. Дівчина клала кульку на підвіконня і годинами дивилася на жовте віконце. І мріяла.

Вона мріяла про свій дім, скільки себе пам’ятала. Малювала його і розмальовувала, коли ще до школи не ходила, і тато обіцяв, що коли виросте, він побудує для неї великий будинок із великими світлими вікнами. Але Таня просила побудувати вже, нехай маленький, з маленькими вікнами, але щоб це був її власний дім. Чому? Бо мама ніколи не усміхалась, побачивши її. Вона і татові ніколи не усміхалася й не запитувала, чи хочуть вони їсти, а просто, гримаючи тарілками з холодною їжею, подавала на стіл і йшла у свою кімнату або ж узагалі на вулицю. Але тато не встиг виконати свою обіцянку, він кудись подівся, і замість будиночка в Тані залишився старий металевий розкладний метр. Одного разу, влітку, Таня подумала, що якщо в сараї звільнити куточок, то там можна жити. Довелось перекладати всі дрова, але це була дрібничка, порівняно з павуками, яких треба було розігнати. Таня знайшла на горищі стару розкладачку і поклала на неї татів старий кожух і ковдру, в яку її колись загортали. Забила цвяшки в стіну та розвісила там свої речі. З коробки від телевізора зробила письмовий стіл і комод. На поламаній пральній машинці вона розмістила дзеркало і поклала щітку для волосся, з дому принесла маленький стілець – для гостей, а на двері повісила фіранку – її Таня теж знайшла на горищі. Тепер до неї зможе приходити мама, яка не буде гніватися, а буде усміхатись, як вона усміхається, коли приходить до когось у гості. І Таня також буде приходити в гості до мами, буде смакувати їжу, як смакують мамині гості, і більше не буде їсти сама за столом.

Увечері Таня з нетерпінням чекала на маму, щоб показати, яка вона вправна господиня, чекала маму, щоб розповісти, що все вона зробила, використовуючи татів складний металевий метр, цвяхи й молоток.

Мама поглянула на куточок Тані, а потім витягнула з пральної машини старий сірий резиновий шланг.

…Так боляче ще ніколи не було. Навіть тоді, коли мама відлупцювала її мокрими шерстяними рейтузами за те, що їх не можна було терти руками під час прання, бо вони від того кошлатяться. Тоді Таня думала, що болючіше не буває.

Вона помилялась. Біль від шланга був настільки нестерпним, що неможливо було ані плакати, ані кричати. Все її тіло було пошматоване страшними ударами, якими щедро обсипала мама зі всіх боків. Таня прикрила руками обличчя, але мама забрала долоні від обличчя, і краєчок резинового шланга пройшовся по правому повіку. В очах заяріли іскри, їх Таня бачила вперше. Це були яскраві зірочки, що розсипались навсібіч, спалахували на чорному фоні й миттєво згасали. Здавалось, що праве око втиснулось у мозок. Зі злості Таня кинулась на маму, але її спинив удар по голові… І вона зрозуміла, що мама її вбиває. Це розуміння настільки ясно постало в її голові, що від шоку вона перестала захищатись. І удари теж припинились.

Мама забрала ковдру, дзеркало і вийшла з сараю. Потім повернулась і розтоптала картонну коробку. Схопила кожух і зірвала фіранку. Фіранка зачепилась за цвяшок і мама знервовано розірвала її на шматки. Закінчивши з «будиночком», мама пішла.

Ця ніч змінила Таню. Це була перша безсонна ніч у її житті. Цієї ночі вона перестала боятись павуків і почала боятись людей. Це був перший крок до розуміння того, що рідна людина може зробити дуже боляче, на що не здатний навіть хтось чужий. Тому що він чужий.

Будь-який рух був невимовно болісним, але Таня терпіла. Сліди від побоїв можна було заховати під одягом, але чорно-синє запухле око ніяк не сховаєш.

Одного дощового ранку, коли вона роздивлялась своє пожовтіле око у дзеркалі, в кімнату зайшла мама.

– Чому він тут? – запитала вона, показуючи на металевий метр, що лежав на підвіконні.

Таня одразу заховала метр у шухляду.

– Давай сюди, – сказала мама.

– Це моє! – крикнула Таня, закриваючи собою стіл, колись змайстрований татом за допомогою цього самого метра.

Мама грубо відштовхнула її від столу і висунула шухляду.

– Твого тут нічого нема! – сказала вона, стискаючи метр у руці, і вийшла з кімнати.

Таня побігла за нею.

– Будь ласка, не забирай, він мені потрібен!

– Він брудний!

– Я його помию!

– Іди в кімнату! – крикнула мама і подивилась особливим поглядом, після якого Таня знала, що може статись.

Мама одягнула плащ і взяла парасолю.

…Таня бігла за нею аж до самої річки. Зрозумівши, чому мама туди йде, вона вхопила її за рукав. Мама відштовхнула її і, підійшовши до краю берега, викинула метр у воду. Коли вода проковтнула метр і перестала рябіти, Таня стиснула кулаки і кинулась на маму.

– Тато залишив мені! Мені! Ти погана, ти дуже погана! – Її душили сльози. – Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!!

* * *