Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

І давали триста рублів.

— Звідки в циган такі гроші? — засумнівався я.

— Не знаю. Думаю, хтось замовив їм дитину. Бо гроші в конвертику були. Бачили ви, щоб цигани гроші в конвертику носили?

— Не бачив. Що за табір? Як їх головного звали?

Про головного Панич не знав, але коли я йому ножем до носа торкнувся, дуже докладно розповів, які там вози були, які коні, що за люди. Серед іншого згадав, що був у циганів ведмідь, який, коли німецьку мову чув, страшенно дратувався і ревіти починав.

— На початку війни той ведмідь великі гроші приносив. А зараз уже все одно людям, хоч німець, хоч австріяк, а хоч і турок. — Панич зітхнув, а сам дивився на хату. — І що ж оце вам, Іване Карповичу, не хочеться отих грошей? Сорок тисяч! Великими купюрами!

— Не хочеться.

— Святий ви, чи що?

— Я не зажерливий.

— Невже багатим стати не хочете?

— Я й так не бідний.

— Сорок тисяч, а візьмуть їх якісь невігласи. Скажіть хоч, хто вони, бо я не роздивився.

— Охоронці поліцейські.

— Справникові люди? А щоб йому! Та чи першого викупу йому замало! — аж образився Панич. — Усе ж так розплановано добре було! Не операція, а мрія! Я ж її з осені обмірковував, кожну дрібницю сто разів обдумав. І ось приїхав касир із заводу, я метрів за сто ховаюся, вискочили люди справника. Касир давай стріляти. Одного поклав, і його вбили. Я вже хотів другого покласти і гроші взяти, коли тут сам справник з’явився. Схопив валізу, у візок кинув і поїхав геть, гад такий! Хоча яке він право на ті гроші мав? Та ніякого! Мої вони були, мої!

— То ти збирався касира застрелити й гроші забрати, а справник тебе випередив?

— Випередив, гад такий, випередив. Я ж і подумати не міг, що ті дурні англійські поліцію сповістять. От навіщо? Хіба вони не знали, що справник наш — гірший за всіх злодіїв мерзотник?

— Навіщо ти гувернантку так ударив? Ледь не вбив. Упізнала вона тебе?

— Упізнала. Я ж і раніше підходив, коли слідкував, коли вона до парку з дитиною ходить. Нащо мені свідок? Убивати збирався, але в останню мить рука зрадила. І слава Богу.

— Хоч про Бога не згадуй, покидьку, — сказав суворо.

— Та я, може, Іване Карповичу, і покидьок, і мерзотник, і вбивця, і плоть людську їв, але все одно крові на мені менше, аніж на вас, улюбленці публіки, найкращому сищику імперії. Скільки вже ви людей на той світ відправили? Мені до вас далеко, дуже далеко. Тож про Бога мені говорити не забороняйте. Бо раз вам можна його згадувати, то мені — тим паче, — засміявся він так тихенько і отруйно.

Погано, що правду каже. Справді на мені гріхів багато. Оце поверну Мері батькові, може, хоч трохи відмолю. Тільки подумав, коли в хаті почулися постріли. Я до землі припав. Постріли припинилися, почалися стогони. Обережно зазирнув, а там темрява.

— Що тут робиться? — спитав. А у відповідь тихенька лайка. Ще почекав — припинилися і стогони. Вийшов у двір, узяв свічку, повернувся. А там лежать охоронці. Всі в крові, кожен по револьверу тримає у правій руці й по жмутку грошей у лівій. І на столі пачки грошей лежать, кров’ю забрьохані. Аж плюнув я. Ну це ж треба таким дурнем бути, щоб замість частину грошей узяти й жити, інших повбивати й самому загинути, ані копійки не отримавши! Правду кажуть, що засліплюють гроші людей, дурними роблять.

— Хлопці, хлопці, ну що ви тут затіяли!

Оглянув їх. Двоє вже мертві, третій непритомний, із кількома пораненнями в грудях. Почав рани перемотувати. На моїх руках і помер бідолаха. Вийшов надвір, дивлюся — Панича немає. Втік. Швидко все зметикував. Відпускати його не хотілося. По-перше, я до кінця не вірив історії про циган, а по-друге, спокійніше б мені було, аби він до Сибіру повернувся. Я поліз на дах. У степу не дуже-то і сховаєшся. Побачив тінь, що накульгувала. Аби Панич здоровий був, може б, і втік. Я з хати зліз, забіг усередину, прихопив свічку з сірниками — і чкурнув услід. Швидко біг, хвилин за п’ять наздогнав. Панич, мабуть, почув мої кроки, стрибнув в улоговинку і принишк. Я спокійно свічку запалив і став ходити навколо. Знайшов негідника. Привів його до хати, прив’язав і ліг спати, бо заморився. Прокинувся вже вдосвіта, зайшов у сарай. Там віз був. Запряг коней, почав вантажити тіла.

— Що ви зі мною зробите, Іване Карповичу?

— Та що. Поліції здам.

— Оцій, продажній, яка гірша за будь-якого злодія?

— Та вже яка є.

— Вони ж мене до Сибіру відправлять! — аж сліз в очі підпустив Панич.

— І добре.

— Мені не можна до Сибіру! Я ж каліка! Мені колодою ногу причавило! Відпустіть, Іване Карповичу. Я ж вам усе розповів! І дівчинка жива!

— Погана ти людина, Стьопо. Краще будеш на каторзі.