Читати книгу - "Мільйон на рулетці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Кави, — сказав я і сів за стіл.
Мені принесли попільничку і подали меню десертів.
— Кави. Міцної. Без цукру. Гарячої. Три великі порції.
І не встигли офіціанти рушити до кухні, як у дверях напівтемного ресторану з’явився Мишко.
З червоними очима, настовбурченим їжачком світлого волосся, у футболці закоченій по саму шию, з порожньою кобурою, він похитнувся на порозі, нарешті, побачив мене і вигукнув:
— О, — і рушив до мене.
— Що робиш? — запитав у мене Мишко, сідаючи навпроти.
— П’ю каву.
— А я — пиво. Офіціанте, пива.
Я глипнув поверх Мишкового плеча на компанію, яка зайшла в ресторан, і мовив:
— Краще кави.
— Чому? — запитав Мишко і, глянувши позад себе, побачив горил із «Золотого Дракона», які прямували до нас.
Навіть п’яним я не міг не впізнати людей, які допомогли мені позбутися усього, що я мав.
— Закусити і випити? — запитав Мишко, коли вони підійшли ближче. — Перекус після повного трудового дня?
— Ей, ви, — мовив старший з них, зупиняючись поруч. — Вам же було сказано: «пошвидше з міста». Чи ви, може, хочете, щоб ми вас, баранів, провчили?
— Ні, — сказав я, — ми тільки по чашці кави і їдемо.
Їх було п’ятеро. За іншої ситуації я б улаштував стрілянину, а потому затіяв позов для вирішення питання, хто з нас «баран». Але п’яний Мишко, у якого разом із будинком забрали його пістолет, був поганим адвокатом, тому я тільки посміхнувся.
— Яку каву? — скривившись, запитав здоровань.
— Чорну і міцну, — сказав я, — без неї ми не зможемо рухатися. Доїдемо хіба що до найближчого стовпа чи дерева.
Він глянув на нас і зрозумів, що я маю слушність..
Отож каву ми пили в оточенні п’яти золотодраконівських бойовиків. Вони сиділи і мовчки чекали, а ми пили чашку за чашкою.
Полегшало. Оп’яніння минуло. Але натомість почало мучити гнітюче прозріння.
ЗВийшовши з ресторану, ми рушили до ліфта, але один із громил зупинив нас.
— Сходами. Тут усього один поверх.
— У номер, — заперечив Мишко, — речі забрати.
— Які речі? — огризнувся громило. — У машину і геть звідси. Не зрозумів?
— Чому ж ні, — мовив Мишко.
І ми пішли до машини.
Сіли, я закурив, а Мишко запитав:
— Куди поїдемо?
— Кат його зна, — сказав я. — Кудою тут ближче до окружної?
— Тудою.
— Тоді поїхали.
Темно-синя машина з бойовиками із «Золотого Дракона» рушила слідом за нами.
4До речі, про охоронців, утім, і про красенів-директорів чотирьох казино.
Звичайно, Володимир Аренський із «Золотого Дракона» не був організатором цієї затії. Важко уявити, що хтось міг передбачити, з якого казино ми почнемо гру в місті і в якому закінчимо. Просто директори вирішили дочекатися, коли ми обіграємо їхні казино, а потому в останній грі відібрати в нас усе до копійки.
Однак був ряд питань, на які я не міг відповісти. Наприклад: чому, маючи усі без винятку можливості знищити нас, вони просто забрали в нас гроші і вислали з міста?
Лінь? Ситість? Поблажливість, що з’явилася з віком?
Я не вірив ні в перше, ні в друге, ні в третє.
Усю ніч я ламав над цим голову і знайшов тільки одне пояснення — чиясь умова:
— Я допоможу вам позбутися їх, але за умови, що вони залишаться живими.
Це було настільки очевидно, що я навіть не став шукати інших пояснень. Як і не розміркував над тим, хто зрадив усіх нас. Занадто вже всі ми підходили на роль зрадника.
Сашко, який утомився задовольнятися найменшою часткою і спокусився величезною купою грошей, що йому запропонували за нас.
Костя, якому могли погрожувати минулим, зокрема скоєними ним злочинами, що підлягали закону «за давністю терміну».
Мишко…
Ігорович…
Я міг придумати все, що завгодно, і все це могло бути правдою. Як і те, що хлопців міг підставити і я, бо втомився від гри настільки, що сказав сам собі «досить» і вирішив заробити одним махом на «пенсію» і гарантований спокій на ній, зрадивши всіх інших.
Добре. Я все забув, а тому мені було байдуже, як бійці з «Дракона» чи з «Пароплава» стежили за нами, як вичисляли наші рахунки і нерухомість, як домовлялися між собою директори, і хто зрадив нас.
Байдуже, та й годі.
Світ складний, і щоб вижити в ньому, потрібно сприймати кожне нове «БАХ» максимально спокійно. Навіть якщо це постріл долі тобі в спину.
Адже саме Великий Вибух став початком існування Всесвіту.
5Громили їхали і їхали слідом за нами.
— Усе. Я хочу мінералки, — сказав Мишко.
І коли ми зупинилися біля якогось маленького кафе, двоє з них зайшли слідом за нами, застигли мовчазними бовдурами, чекаючи, поки вивітриться газ з води в наших склянках.
Потім вичікували біля машини, доки Мишко викурить сигарету, а потому заведе мотор.
— Не набридло? — дивлячись у дзеркало, запитував у їхнього відображення Мишко, коли ми зупинялися біля перехрестя.
— Куди ж ви поділися? — питав він, як тільки вони зникали з поля зору.
— Злякалися? — поцікавився він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мільйон на рулетці», після закриття браузера.