Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Горять, між иньчим, історичні, культурні, економичні, і всякі иньші звязки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже ранійше вступила історія двох иньших словянських братів — українського і польського»[133].

Учений і політик доходить висновку, що більшовики своїми діями досягли того, чого прагнула імперіалістична буржуазія — прикриваючись демагогією, на практиці жорстко провадили централістичне державне начало. Тому їхні дії схвально зустріли віковічні гнобителі українського народу.

На підтвердження численних розстрілів українців радянськими військами П. Христюк нагадує, що в Києві «було звірськи замордовано бувшого міністра земельних справ Центральної Ради О. Зарудного, укр. соц. — рев., що належав до лівої групи партії, члена Центральної Ради журналіста І. Пугача, українського соціял-революціонера, і старого партійного діяча — українського соціял-революціонера Бочковського, що так само як і Зарудний, більш співчував лівій течії партії»[134]. М. Шаповал серед замучених називає тих же трьох згаданих осіб[135], а Д. Дорошенко додає ще лікаря М. Орловиного[136].

Як і М. Грушевський, П. Христюк також уважає політику більшовиків нещирою, в своїй суті терористичною, антиукраїнською. «Того, що большевики фактично встигли зробити за час свого перебування на Україні, — пише він, — цілком вистачає для оцінки їхньої політики там. Політика та була хибною і в своїй принціповій основі і, тим більше, в фактичному здійсненню. Основна її хиба полягала в тій перевазі, яку російські большевики віддавали в соціялістичному будівництві на Україні своєму північному «штикові», перед революційною волею, свідомістю і силою українського працюючого люду. А сталось це через те, що московські большевики в дійсности не захотіли визнати за українським робітництвом та селянством права на нічим необмежене національно-державне, а разом з тим і революційно-соціяльно-економичне самоозначення»[137].

Д. Дорошенко звертає увагу на те, що основне вістря терору радянських військ у перші дні після захоплення Києва було спрямоване проти російського офіцерства, яке після встановлення радянської влади в Петрограді й на фронтах шукало притулку в Центральної Ради. Однак понад З0 тис. військових фахівців, що прибули до української столиці, спільної мови з проводом УНР не знайшли й у січневих подіях виявились осторонь подій. Тому й постраждали головним чином абсолютно безвинно. Д. Дорошенко вважає, що найвірогідніше муравйовці розстріляли близько 3000 офіцерів. Водночас він наводить і дані з австрійського донесення від 2 квітня 1918 р. (називаючи їх «точною цифрою замордованих офіцерів») — 2576 чоловік[138].

До речі, М. Грушевський оперує твердженнями самого Муравйова про жорстоку революційну помсту, в результаті якої «сотні офіцерів і юнкерів були нещадно вбиті».

Що ж до українців, то тут, на думку Д. Дорошенка, втрати були не такими масштабними, як це намагаються довести чимало авторів. «…Тому що у большевиків ще не було добре поставленої розвідки, то більшість українських діячів, що залишилися в Києві, змогла переховатись, — наголошує іменитий історик. — Загинуло лиш кілька людей, здебільшого випадково»11.

Водночас у своїх споминах Д. Дорошенко згадує про кілька цікавих епізодів з власної практики (відвідини Ю. Коцюбинського, одержання перепусток для від'їзду з Києва для себе й О. Лотоцького — колишнього Генерального писаря, про фактично легальні збори ЦК УПСФ (майже всі його члени залишались у Києві до повернення Центральної Ради), безперешкодний вихід «Нової Ради» тощо. Мемуарні відомості прямо кореспондуються з даними періодики. Так, у «Новій Раді» в рубриці «Становище в Києві» було надруковано статтю «З діяльности Головного Комітету укр. партії соціалістів-федералістів». У ній говорилося: «Під час большевицького наїзду на Київ діяльність Ц. К. не тільки не припинилася, але навіть жвавішим пішла темпом, хоча дехто з працьовитіших членів опинився по за Київом і не міг брати участі в роботі. Зібрання Ц. Комітету одбувались часто й регулярно в побільшеному складі, бо до участи притягнуто всіх членів київської організації партії. На цих зібраннях обмірковувалися всі питання дня й виносилися постанови, якими повинні були керуватись члени партії в своїй тактиці за «лютого времени». Найбільше притягало увагу відношення до большевицькой власти та паралізування її шкодливої діяльности. З цього приводу Ц. К. дав членам партії директиви — між иншим не допускатись жадного співробітництва з большевиками і всюду виказувати і викривати дійсну природу цього захожого, чужого й узурпаторського, злочинного «правительства», ведучи непримиренну боротьбу з ним»12. Можна навести й інші факти, документи, що перебувають у певній суперечності з вищеописаними подіями, наведеними історіографічними оцінками. Однак, звісно, це не може суттєво змінити загальної картини, що постає в уяві після ознайомлення з тяжким досвідом Української революції.

На відміну від колег по політичній діяльності й науковій роботі, В. Винниченко абстрагується від конкретних фактів і цифр, намагається з'ясувати сутність, генеральну спрямованість політики більшовиків. Вони скористалися з неосвіченості, національної несвідомості однієї частини українців і тимчасового розчарування в результатах Української революції іншої частини «для затвердження духовної калікуватости і недорозвинености українських мас, для затвердження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії»[139].

Колишній голова українського уряду намагається розкрити причини такого курсу більшовиків і вбачає їх, передусім, у наступному. «Насамперед через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричасник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями…Большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: "Э, какая там Украина! Все это мелкобуржуазнья видумки. Хохлы — это те же русские", тільки додавав ще, що "хохлацький" націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат»[140].

Інша причина, на думку В. Винниченка, мала економічний характер. Щоб зміцнити перемогу радянської влади, більшовикам за будь-яку ціну було потрібно задовольнити потреби очолюваних ними мас у продовольстві та сировині, які традиційно постачались Україною. І чим менше українці усвідомлювали б свою окремішність, тим легше було б порядкувати в їхньому краї більшовикам, і саме на це вони й розраховували. Тому-то більшовики з такою настирливістю воювали проти української державності й української культури.

Відверто шовіністична, імперіалістична політика більшовиків у національному питанні й об'єктивна неможливість у тодішніх умовах швидко реалізувати соціальні програми, на думку В. Винниченка, призвели до різко негативних наслідків. «…Українські національні елементи, соціально-прихильні до них (більшовиків. — В. С.) одхитнулись;…елементи, які вагались, сумнівались у вірности своїх соціальних позіцій, тепер на них утвердились у противний до большевиків бік;…елементи, які ставились вороже