Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

до соціальних цілей большевиків, а цю ворожість прикривали й виправдували недовіррям до большевиків у національному питанню, тепер торжествували: а бачите, хіба ми не мали рації, борячись з ними? а бачите, хіба їм о соціалізм на Україні ходило? Хіба це соціалісти? Це — такі самі імперіалісти й насильники нашої нації, як і монархісти, як чорносотенці»[141].

Подібні оцінки й висновки, звичайно, мали на меті додатково обґрунтувати правомірність того курсу, що здійснювався проводом Української революції. Стрижнем його стала протидія, будь-якою ціною, більшовизмові, фізичне викорінювання радянської влади з українського ґрунту. Цій меті підпорядковувалось не лише укладення мирного договору з країнами австро-німецького блоку, а й наступні кроки щодо використання зовнішнього чинника для розв'язання внутрішніх проблем.

***

Проголошення України самостійною державою давало їй змогу підписати на юридично оформленій підставі договір із країнами австро-німецького блоку. Серед інших політичних розрахунків, якими керувалася Центральна Рада, був і такий. Оскільки не вдалося забезпечити собі військового захисту на власній території, залишалося сподіватись, що із укладенням миру можна буде домовитись про вирядження з-за кордону в Україну частин Січових стрільців, що на початку війни були створені в Австро-Угорщині, а також формувань з українських військовополонених у Німеччині.

«Українське правительство, — наголошував М. Грушевський, — прикладало всі зусилля до того, щоб протриматись в Києві можливо довше, аби відданням його не попсувати свого міжнародного становища і справи миру. Воно сподівалося, що мир з Центральними державами принесе Україні не тільки можливість повної демобілізації, свободнійшого упорядкування внутрішніх справ, відкриття границі для довозу різних товарів, незвичайно потрібних для широких українських мас, але й поворот українських воєннополонених, заходами українських інструкторів освідомлених, обучених і організованих в полки для боротьби за визволення України. Сим з самого початку війни зайнявся «Союз визволення України» на випадок можливого конфлікту України з Росією, і тепер на сі свідомі українські кадри накладались великі надії супроти розкладу війська на Україні. Так само, з огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких Січових стрільців, що організувались на Україні з воєннополонених і виселенців і віддавали важну прислугу Україні, вважалось важним в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії. З цих мотивів провідні фракції Ц. Р. і українське правительство вважали потрібним все зробити, ціною яких-небудь жертв, щоб улегшити заключення миру. Одним з важнійших моментів з сього погляду, як я вже сказав, було потриматись у Києві бодай до моменту, коли справа миру буде рішена зовсім»[142].

Мабуть, це знову той випадок, коли Грушевський-політик бере гору над Грушевським-істориком, намагаючись будь-що виправдати сумнівні тези. Головна надія у здійсненні Української революції пов'язувалася тепер хоч і з етнічно-українським елементом (військовополонені українці та Січові стрільці), та все ж далеко не основним, не визначальним. Виходило, що революцію для українських робітників, солдатів, селян (а вони розчарувались у Центральній Раді, Генеральному секретаріаті, відмовляли їм у довірі) мали здійснювати ті сили, які на власному досвіді ще не відчули істинної політики лідерів українського руху, і можна було сподіватись на використання їхніх національних почуттів, національної свідомості, патріотичних настроїв. Тому подібна логіка не могла сприяти створенню скільки-небудь міцного ґрунту для серйозної політики (що й засвідчать наступні події). Не могла вона тривалий час служити навіть для виправдання політичних прорахунків. І сам М. Грушевський у своїх спогадах, написаних пізніше за «Ілюстровану історію України», не просто критичніше ставився до діяльності «Союзу визволення України», а й прагнув довести, що Центральна Рада намагалася всіляко відмежуватись від нього, від тих його членів, які буквально «нав'язувались» Києву.

Зрозуміло, що зі скрути Центральної Ради тут же намагався скористатися ленінський РНК. Під час перебування Л. Троцького у Петрограді було вирішено спробувати домогтися усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із західними партнерами про участь у конференції делегації Радянської України. Звичайно, було зрозуміло, що без ускладнень здійснити цей план буде неможливо через очевидну його невигідність для країн Четверного союзу. Проте, розрахунок базувався на тому, що вони будуть поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політичної арени взагалі.

Природно, що з відновленням роботи конференції в Бресті Л.Троцький. А.Іоффе, Ю.Медведєв та й інші радянські представники цілеспрямовано, хоч і з застосуванням дипломатичних прийомів, хитрощів, прагнули реалізувати намічений РНК план: висували різні умови, застереження — делегація УНР мала підписати угоди, які будуть погоджені чи то з урядом Росії, чи то з радянською делегацією, а західним дипломатам доводили, що підписувати мир з Центральною Радою — означає мати справу з „учорашнім днем”, оскільки влада Генерального секретаріату в Україні фактично не існує і Центральні держави ризикують в очах всього світу опинитися в смішному становищі тощо[143].

Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, методично відкидаючи всілякі домагання російського наркома і його колег, спростовуючи їх аргументи.

Можна сказати й більше. Ситуація на конференції склалася так, що представники центральноєвропейських держав з визнанням делегації УНР повноправним учасником переговорів втратили колишній інтерес до російської делегації і всю увагу зосередили на посланцях Центральної Ради. У практику ввійшли сепаратні зустрічі української і австро-німецької сторони. Оцінюючи їх змістовний бік, а не лише формальне розмежування в колі учасників конференції, історик В.Коваль вважає ці зустрічі (переговори) „фактично… другою Брестською мирною конференцією, яка проходила паралельно з першою (між російською делегацією та Четверним союзом) і закінчилася раніше від неї укладенням Україною мирного договору окремо та незалежно від Росії”[144].

Якщо й не у всьому, принаймні беззастережно можна приставати до категоричного висновку молодого дослідника, все ж не варто зовсім відмовляти і запропонованій логіці. Розшарування на Брестській конференції стало реалією, прикрість якої особливо хворобливо сприймала російська делегація. Однак і вдіяти нічого вона не могла. Зміщення акцентів стало результатом дії цілої низки чинників, частина яких була абсолютно непідвладною жодним дипломатичним зусиллям.

Не менша витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з німецькою та австро-угорською делегаціями. Їх прагнення укласти мир з Україною зумовлювалося не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі можливі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати хліб, продовольство, без яких вибухонебезпечна ситуація, що склалася, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Для М.Грушевського — єдиного державного діяча, що інструктував мирну делегацію, було ясно, що за таких обставин вправні дипломати центральноєвропейських держав шукатимуть можливості досягти таких угод, за яких відверто слабку у воєнно-політичному відношенні УНР можна буде змусити «заплатити» за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Однак і українці мають скористатися зі