Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Близькими до наведених були й дані, якими оперували репортери на сторінках тогочасної преси. Так, “Вісти Об’єднаного комітету Всеукраїнських рад селянських, робітничих та військових депутатів” повідомляли: “Арсенал взятий о год 2 ночі. Полягло коло 300 чоловік арсенальців, стільки ж взято в полон. Наші втрати невеликі. …На Подолі був великий бій. Большевики понесли величезні втрати”[121].

Захоплення “Арсеналу”, безперечно, стало переламним моментом усього повстання. Однак червоногвардійці в інших районах, особливо на Подолі, Шулявці, Деміївці і Солом’янці продовжували боротьбу. Тим не менше ініціатива міцно перейшла до гайдамаків, “вільних козаків”, які займали дедалі нові пункти і квартали.

Удень ВРК, не володіючи інформацією про місцезнаходження радянських сил, які наступали на Київ, вирішив припинити боротьбу. Дещо пізніше з’явилася листівка за підписом страйкового комітету з повідомленням про припинення загального страйку.

Проте бої в деяких місцях ще довго не стихали — можливо згадані рішення не дійшли до повстанців. Червона гвардія Шулявки й залізничники в районі пасажирського вокзалу, товарної станції й Головних залізничних майстерень продовжували вперті бої. Хоча символом січневого (1918 р.) повстання прийнято вважати “Арсенал”, справедливості ради варто відзначити, що не менш масштабною й ефективною була участь у бойових діях авіапарківців, подольських і шулявських червоногвардійців і, особливо, залізничників. Зокрема останні виявили неабияку стійкість, почали залишати зайняті позиції і відходити до Поста Волинського під натиском гайдамаків лише ввечері 22 січня[122].

Саме в той час радянські війська зі сходу й півночі наблизилися до Києва. Ще зранку 1-а революційна армія під командуванням Ю.Коцюбинського, П.Єгорова, В.Примакова, Д.Жлоби, бронепоїзд під орудою А.Полупанова з боєм зайняли Дарницю і через Слобідку рушили далі. Захопивши мости через Дніпро, війська опанували набережною. Водночас загін Червоних козаків (200 сабель) на чолі з В.Примаковим біля Вишгорода подолали тонким льодом Дніпро і через Пуща-Водицю вийшли на з’єднання з червоногвардійцями Подолу і Куренівки[123].

Наступ підтримувався артилерійським вогнем із-за Дніпра, яким подавлялись воєнні сили, вірні Центральній Раді. Втім, канонада, що не вщухала кілька днів. мала й психологічне значення. Мішенями за наказом М.Муравйова[124] було обрано найвищі споруди столиці й їх руйнація прицільним вогнем приголомшувала всіх, сіяла загальну паніку[125].

Свою роль тут відігравало й те, що не маючи розвідки, штаб М.Муравйова, який знаходився у Дарниці, не знав справжньої ситуації в Києві, давав значно завищені оцінки військовим силам Центральної Ради, гадав, зокрема, що на її боці понад 30 тис. офіцерів старої армії (про те, що така кількість зосередилася в місті, не раз писали газети — В.С.). Тому командування радянських військ, загалом прагнучи пошвидше оволодіти столицею УНР (до цього спонукало й політичне керівництво радянської України, й В.Антонов-Овсієнко, й, особливо, офіційна Москва, щоб використати бажаний факт втрати Києва Центральною Радою для тиску на австро-німецьку сторону на переговорах в Бресті), водночас побоювалося наразитися на достатньо масовану оборону, зазнати великих втрат, а то й поразки[126].

Однак, навіть при тому, що сили Центральної Ради помітно танули, вірні їй вояки, старшинський корпус розуміли всю важливість утримання столиці в руках національної влади й вели відчайдушну боротьбу за кожну вулицю, за кожен будинок, як за останній рубіж. В екстремальних умовах вони виявляли усі бойові якості, на які тільки були здатні.

Радянські війська, яким допомагали місцеві червоногвардійці, вели запеклі вуличні бої, однак оволодівали величезним містом поволі. М.Муравйов{11}, з одного боку, браво рапортував начальству про оволодіння Києвом (певні підстави для того таки були — частина міста була в руках ввірених йому частин), з іншого — слав підлеглим командирам наказ за наказом, вимагаючи негайного переможного завершення всієї операції, виправдовуючи будь-які методи. 22 січня М.Муравйов видав відомий наказ № 9, у якому наказав військам „…безпощадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати у військово-революційний комітет м. Києва…”[127].

В.Антонов-Овсієнко відзначив, що цей наказ, виданий без погодження з представниками Народного секретаріату, відразу викликав занепокоєння більшовицько-радянського керівництва, привів до нових суперечностей в таборі супротивників Центральної Ради. Підтверджується це й іншими документами та дослідженнями[128].

Правда, дехто схильний був виправдовувати дії М.Муравйова як зворотну реакцію на те, що після придушення січневого повстання гайдамаки розстріляли понад 1500 київських робітників, причому „приводом для розстрілів були мозолисті руки й робітничі куртки”[129].

Звісно, гинули, йдучи в атаку, й червоні бійці. За деякими даними, на вулицях Києва полягло більше тисячі радянських воїнів[130]. Якими були жертви за ті 3–4 дні у супротивної сторони — залишилось нез’ясованим, як достеменно невідомо, чи взагалі віддали їм останні земні почесті (це питання ставив на сторінках „Нової Ради” один з лідерів українських соціалістів-федералістів В.Прокопович)[131].

За мемуарними свідченнями, особливою напругою відзначалися бойові дії в центрі міста — в районі будинку Купецького зібрання, Царського саду, Олександрівської вулиці, Бібіковського бульвару й Брест-Литовського шосе.

Переконавшись у неможливості подальшого перебування в місті, Центральна Рада надвечір 25 січня почала спішну евакуацію з Києва, хоча ар’єргардні бої вірних їй сил тривали ще 26 січня.

30 січня 1918 р. до Києва офіційно переїхав уряд радянської України, хоча частина народних секретарів, яка перебувала в рядах військ, що штурмували місто, розгорнула тут свою діяльність ще тоді, коли на вулицях продовжувалися бої, а частина прибула відразу ж після встановлення в місті радянської влади[132].

М. Грушевський пише з цього приводу: захопивши Київ, більшовики «…вчинили в перших днях ганебну різню, розстрілюючи всіх, хто мав посвідчення українського правительства, всіх, в кім можна було підозрювати Українця. Вони хвалились, що в сі дні розстріляли 5000 Українців. Ся цифра побільшена, більш обережні розрахунки приймають коло 2000, але висота їх не грає ролі — важнійша принціпіальна сторона, виявленнє дійсного характеру сеї війни, котру з большевицької сторони виставлювано боротьбою соціялістичних гасел против буржуазії й реакції, а в дійсності вона була війною національною, боротьбою за визволення єдиної Росії і на знищеннє сепаратизму — ще більш завзятою, ніж яку вів з українством старий царський уряд, централістичні гасла котрого понесли під своїм соціалістичним прапором большевики, викликаючи тим різку опозицію в українських соціалістичних кругах»3.

Видатний український історик неодноразово наголошував, що в київських розстрілах уособлено всю війну Московщини проти України, що розстріли ті стали своєрідними символами відносин двох сусідніх народів. «Руйнуються не тільки