Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

Сестрички захотіли.

Анна сіла на кухонну табуретку перед дзеркалом у передпокої. Дивилася на своє відображення. Дуже навіть симпатична, ось тільки в сукні не схожа сама на себе. Якась інакша. Ніби з екрану телевізора.

Не так просто було заплести Анні косички, вона мала коротке волосся. Не косички, а смішні хвостики. Знайшлася тільки одна кокарда, тому в другу косичку вплели грубу бавовняну нитку. Довгу й майже одного кольору з кокардою. Вона звисала на спину, баламкалася, і здавалося, що то справжнє довге волосся.

Мама дала Анні двадцять крон на подарунок.

— Сподіваюся, ти тепер трохи подобрішаєш, Анно, — сказала мама.

Анна поклала гроші в гаманець. Гаманець, новий пенал і таємний щоденник — у картату торбинку. Вона збігла східцями, вискочила за ворота — тільки сукенка війнула на вітрі.

— Збігаєш для мене до крамнички, а я за те крону тобі дам? — попросив Уле.

— Ні, я на день народження іду…

— Дурна гуска! — буркнув Уле. Сестричка в сукні видавалася йому надзвичайно дурненькою.

Парадні черевички завжди цокали вулицею якось інакше. Так тоненько: цок-цак, цок-цак…

— Шух-шух, — шурхотіла торбинка, погойдуючись від ходи.

— М-м-м, м-м-м, — мугикала Анна на мотив пісеньки «Едельвейс».

Мугикання пісеньки на ходу дуже помічне. Допомагає забути, куди прямуєш, якщо прямуєш до не надто приємного місця, скажімо, до зубного лікаря. Анна намагалася заглушити думки про мету своєї прогулянки й думати лише про подарунок на день народження. Але намарно. З голови не йшла велосипедна помпа. Чи лежить там лист від Йорґена?

Ще здаля, з вершечка пагорба, вона добре бачила свій велосипед. Він самотньо стояв під дашком комори й чекав на неї.

Анна зайшла на порожнє шкільне подвір’я. Воно мало зовсім інакший вигляд, коли в школі нікого не було, ніхто не грав у лови, не стовбичив під смітниками, не сидів на сходах. Подвір’я ніби промовляло до неї:

— Привіт, Анно! Як приємно, що ти завітала, коли немає занять, коли всі покинули мене. Може, трохи посидиш у мене в гостях? Так сумно й самотньо стає, коли всі розходяться додому.

— Я тільки заберу свій велосипед, — прошепотіла Анна.

Вона рушила під накриття, душа їй завмирала. А підійшовши ближче, помітила щось біле в помпі. Лист! Любовний лист!

Відкривала конверт, тремтячи від хвилювання.

Ось що там було написано:

Дорога Анно Люнде,

Я теж тебе кохаю. І залюбки буду твоїм хлопцем. Ми можемо класти свої листи на тому місці, де Кнут розповідав про Гельґу-Розбійницю. Під каменем. Гадаєш, він правду казав? Не знаю, чи можна всьому вірити. Чи довгими мають бути листи? Чекаю на відповідь!

Щиро, Йорґен Рюґе.

Анна сіла просто на асфальт і ще раз перечитала послання. Потім перейшла подвір’я, лягла долілиць на сходи й знову перечитала. Поклала голову на цидулку. Довго так лежала, бо сходи нагрілися за день, на них приємно було лежати.

Анна подалася до комори під дашком, але згадала, що забула торбинку на сходах, вернулася, перечитала листа.

Перш ніж сісти на велосипед і поїхати зі шкільного подвір’я, ще раз прочитала листа. Вона дуже кохала Йорґена Рюґе!

Анна поїхала на головний майдан села з книгарнею, поштою, банком та парфумерною крамницею. У книгарні купила клей, щоб вклеїти Йорґенового листа в потаємний щоденник. Клей коштував чотирнадцять крон і дев’яносто п’ять ере, але вона конче мусила його придбати. На подарунок Еллен вона купила жовту ґумку-стирачку з запахом цитрини. Хотіла жовту стрічку, то матиме жовту… ґумку.

Доки клеїла лист у щоденник, настала п’ята година. Треба було поквапитися, щоб не спізнитися на вечірку.

— Привіт! — зустріла її на порозі Еллен.

— Вітаю з днем народження, — сказала Анна й простягнула подарунок.

Еллен відразу розкрила пакуночок.

— Ґумка… — розчаровано промовила вона.

— Решта гостей вже прийшла?

— Так, ти остання…

— Он як!

Анна пройшла за Еллен до вітальні. Ошатно вбрані гості сиділи на канапі. Туне, Беата й двоюрідна сестра Еллен — Тереза. Вони були чепурніші на вигляд, ніж Анна, чистіші, яскравіші, новіші, і мали більше рюшів на сукенках.

Зате Анна отримала любовного листа!

— Навіщо тобі торбинка за столом?

Анна прихопила торбинку зі собою, не хотіла залишати її в коридорі — там лежав потаємний щоденник! Не можна спускати з неї ока!

— Бо я так хочу!

— Але це мій дім! — вперлася Еллен.

Тієї миті до вітальні ввійшла мама Еллен і сказала, що ковбаски вже готові. Гостей мали частувати ковбасками з картопляними млинцями, кетчупом та гірчицею.

Еллен накрила стіл гарною скатертиною з серветками, викладеними у формі лебедів. Біля кожної тарілки лежали кольорові картки з іменами запрошених. Аннина картка була коричневого кольору. Коли всі вмостилися за столом, прийшов тато Еллен і поцікавився, що подарували доньці її друзі.

— Тереза подарувала довгі, ясно-жовті кокарди, — сказала Еллен. — Беата — книжку «Рослинний світ у барвах», Туне — рожевий поштовий папір з серденьками й рожеві конверти.

— Як гарно! — похвалив тато. — Тепер зможеш писати листи кохання…

Тато засміявся. Туне й Еллен теж засміялися. Дуже голосно…

А коли пересміялися, Еллен додала:

— Анна подарувала ґумку-стирачку!

Усі взялися до ковбасок.

— Ням-ням, які смачні ковбаски, Еллен, — похвалила Туне.

— Дуже добрі, — підтримала її Тереза.

— Ага, добрі, — озвалася Беата.

Анна нічого не сказала. Вона думала про Йорґена. Вона думала лиш про те, що вони з Йорґеном відтепер закохана пара. Вона дуже хотіла поділитися цим з Беатою, бо новина була такою неймовірною, що її годі було носити в собі.

— Рип-рип, — прошепотіла Анна до подружки.

Беата кивнула. Зрозуміла, про що йдеться — їм треба поговорити.

З’ївши по дві ковбаски, гості наминали вже не так жадібно.

— Бідолашний Кнут, — сказала Туне. — Так, бідолашний… Уявляєте, батько обстриг його майже наголо!

— Бідолаха! — підтримала подругу Еллен. — Добре, що мій тато мене не стриже. Я ходжу в перукарню!

— Я — теж, — підхопила Туне.

— І я, — додала Тереза.

— Але я не стрижуся, — сказала Еллен. — Довге волосся — це дуже гарно.

— Так, найгарніше в світі, — озвалася Туне. — Я теж відрощую своє волосся.

Анна мовчала. Думала.

— Які гарні кокарди ти сьогодні заплела, Анно, — пустила шпильку Еллен. — Саме на одну косичку.

Анна не відповіла. Вона думала про четвертий пункт у таємному щоденнику.

— Що ти носиш у своїй торбинці? — запитала Еллен, схилившись під стіл. — Гадаєш, я її не бачу під стільцем?

— Це — таємниця.

— Овва! Не забувай, що ти в моєму домі!

— То й що! — відрубала Анна, міцно стискаючи торбинку.

— А я відберу її в тебе! Подивлюся, що там!

— Лишень спробуй! — мовила Анна, грізно глянувши на Еллен,