Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

комуністичних активістів. Гірша доля очікувала євреїв, котрих «не слід знищувати, але виселяти їх з України, давши їм змогу дещо вивезти з майна. Рахуватися з ними треба, бо вони мають великий вплив в Англії та Америці». Щодо поляків було вирішено «всіх виселити, давши їм змогу взяти з собою, що вони хочуть, позаяк їх також захищатимуть Англія та Америка. Тих же, котрі не схочуть виїжджати — знищувати». Бандерівці мали твердий намір ліквідувати за день до оголошення мобілізації так званих чинних поляків, себто осіб, пов’язаних із підпіллям, тих, хто мав значний суспільний авторитет, будучи природним лідером місцевих громад. Подібна доля мала спіткати вірмен, котрих слід було «трактувати так само, як і євреїв, беручи до уваги, що вони віддані люди Росії»[58]. Натомість, вирішено було залишити в спокої решту національних меншин, у тому числі угорців, чехів і румунів.

У результаті нарад бандерівці вирішили розпочати створення партизанських загонів, тобто Військових Відділів ОУН. У повстанських планах бандерівці завше брали до уваги батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 поліцейський батальйон були скеровані до Білорусі. Посади командирів рот у цьому батальйоні посіли Роман Шухевич і Василь Сидор. Українців використовували в антипартизанських операціях і, мабуть, також під час пацифікацій. Утім, терени діяльності батальйону були сильно насичені радянськими партизанами. 29 вересня 1942 року в засідку до них потрапив взвод Романа Кашубинського — загинули всі двадцять шість осіб. Після цієї поразки службовці 201 батальйону зрозуміли, що подальша служба на німецькому боці призведе лише до знекровлення в сутичках із радянськими партизанами.

У середовищі бандерівців наприкінці 1942 року виник задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі розпочати створення партизанських загонів. Проте, незрозуміло, чому цього не трапилося. Микола Лєбєдь, щоправда, наказав батальйонові йти до лісу, але той наказ так і не був виконаний. Роман Шухевич пояснював, що наказ він отримав уже тоді, коли підрозділ був розформований. Цей випадок обтяжив стосунки між Лебедем і Шухевичем, оскільки перший не повірив такому поясненню. Схоже, не без підстав — керівництво партизанським рухом на Волині, звісно ж, не було найбільшою мрією службовців батальйону, вихідців із Галичини, і безумовно завадило би Шухевичу в боротьбі за лідерство в організації.

Українці, замість дезертирувати до партизанів, після закінчення річного контракту просто гуртом відмовилися продовжити його. Не можна сказати, щоб через це їх спіткали якісь серйозні репресії. Німці відіслали їх групами до Галичини та відпустили додому. Натомість, офіцерів умістили під домашнім арештом та наказали регулярно відмічатися в ґестапо. Отож, не дивно, що значна частина «легіонерів» — старшин і підстаршин — доволі хутко опинилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор.

УПА Бандери — перша збройна операція

У грудні 1942 року провід ОУН-Б розпорядився створити на Волині партизанські загони. Цей наказ керівництво Волинської ОУН-Б сприйняло з полегшенням, адже ніхто не сумнівався, що ситуація вимагає рішучих дій. Від 1942 року діяльністю ОУН-Б на Волині керував Дмитро Клячківський «Клим Савур», виходець зі Східної Галичини. Він народився 1911 року в м. Збаражі, отож був типовим представником бандерівського покоління. Ще в часи Другої Республіки Клячківський став учасником націоналістичного підпілля, в роки радянської окупації керував «юнаками» (молодіжна структура ОУН) у Станіславському воєводстві. Був заарештований радянськими органами, засуджений до смертної кари, але після початку німецько-радянської війни зумів утекти з в’язниці в Бердичеві. Після хвилі арештів у ОУН, проведених ґестапо в 1941 році, потрапив до вищого бандерівського керівництва.

Значний вплив на рішення «Клима» чинив Іван Литвинчук «Дубовий», провідник ОУН-Б на Північно-Східній Волині. Саме там на початку лютого з боївок ОУН була утворена сотня (еквівалент роти) Григорія Перегіняка, псевдо «Довбешка-Коробка». Сотня формально була Військовим Відділом ОУН (так бандерівці називали свої партизанські групи), і допіру після утвердження назви «Українська Повстанська Армія» щодо неї почали вживати цю номенклатуру. Та це не змінює того факту, що вона була першим партизанським загоном ОУН-Б, і власне тому в часописі УПА «До зброї» в липні 1943 року її було визнано першою сотнею УПА (підлеглої ОУН-Б).

Командир сотні Григорій Перегіняк народився 22 січня 1912 року в Угринові Старому Калуського повіту в бідній родині (після смерті батька його мати утримувала невелике господарство). Коли він виріс, працював наймитом, але з часом здобув ковальського фаху. В жовтні 1935 року за вбивство, скоєне за наказом ОУН, його засудили до довічного ув’язнення. Опинившись у в’язниці на Швентому Кшижі, Перегіняк познайомився там, зокрема, з Бандерою і Лебедем. Безумовно, йому імпонувало, що він сидить у тюрмі разом із сином греко-католицького священика зі свого села — Бандерою. Перегіняк відвідував організовані Лебедем курси самоосвіти, де засвоїв матеріал середньої школи. Як згадував Микола Климишин: «Він втягав у себе, як губка, все, що йому було сказане»[59]. У вересні 1939 року Перегіняк вийшов на волю і до червня 1941 року перебував у зоні німецької окупації, активно діючи в лавах бандерівців. Він служив у Werkschutz (охороні підприємств) у Стараховіцях, закінчив три військові курси ОУН: рекрутський, підстаршинський і старшинський. В 1941 році у складі маршових груп ОУН-Б потрапив на Волинь. Там його призначили заступником провідника Сарненського округу з організаційних справ. На межі 1942–1943 років за дорученням Литвинчука «Дубового» Перегіняк сформував першу сотню УПА. Діяч ОУН Роман Петренко стверджує, що вона була створена «для спеціяльних завдань»[60].

Підрозділ «Довбешки-Коробки» постав, мабуть, унаслідок об’єднання кількох груп сільської самооборони, так званих Самооборонних Кущових Відділів (далі — СКВ). Об’єднані в самостійну сотню, загони СКВ на початку лютого 1943 року атакували Володимирець. То була перша операція бандерівських партизанів, скерована проти німців, і як таку її згадують у кожній серйозній монографії про УПА. Попри це, інформація про атаку доволі скупа. Безпосередньою її причиною начебто стало ув’язнення у Володимирці давнього діяча ОУН «Діброви» (NN). На звістку про це «на нараді теренового проводу ОУН з “Дубовим” було вирішено напасти на районовий центр шуцполіції і визволити “Діброву”»[61].

Атака на містечко відбулася в ніч із 7 на 8 (або з 8 на 9) лютого 1943 року. Нападники були непогано озброєні: нагани, карабіни, автомати, дехто мав лише піки. Багато з них, окрім вогнепальної зброї, мали ще застромлені за пояс ножі та сокири. В містечку дислокувалася дільниця допоміжної поліції, де служили козаки, колишні полонені червоноармійці, керовані німцями. Така дільниця могла вмістити близько десяти осіб, про що свідчать розміри