Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Його звільнили, як і нас, — запевнив жінку Тефт.

— Він із нами! — втрутився й Гоббер. — Татуюй, бо жоден із нас не заплатить тобі й світлоскалки!

На цих словах він зашарівся і зиркнув на Каладіна: саме той мав заплатити за всіх сферами, отриманими від Далінара Холіна.

Обурилися й інші мостонавідники, тож татуювальниця зрештою зітхнула і здалася — підсунула ослінчик і заходилася працювати над Шеновим лобом.

— На ньому й видно не буде, — бурчала майстриня, хоча Сиґзілова шкіра була майже така само темна, але на ній татуювання проступало чітко.

Зрештою Шен глянув у дзеркало, а потому підвівся, зиркнув на командира й кивнув. Він був небагатослівний, і Каладін не міг його розкусити. Про Шена, власне, неважко було й зовсім забути — плентається собі хвостом за обслугою, мовчазний і невидимий. Паршмени здебільшого такими й бували.

Із Шеном закінчили, і залишився лише сам Каладін. Той сів на стілець і заплющив очі. Біль від голок виявився куди сильніший, ніж він сподівався.

Минуло небагато часу, й татуювальниця почала півголосом лаятися.

Коли Каладін розплющив очі, та саме витирала йому лоба ганчіркою.

— Що таке? — спитав він.

— Туш не тримається! — пояснила майстриня. — Ще ніколи такого не бачила. Коли я витираю чоло, вона вся просто сходить. Татуювання не візьметься!

Каладін зітхнув, усвідомивши, що в його жилах нуртувало трішечки Буресвітла. Він навіть не зауважив, як його втягнув, зате втримував, скидалося на те, дедалі ліпше. Цими днями він частенько всотував його потрошку мимохідь. Утримування Буресвітла чимось нагадувало наповнений винний бурдюк: якщо відкоркувати той, що налитий під зав’язку, звідти спочатку заб’є струменем, а потім повільно сочитиметься. Те саме й зі Світлом.

Тож він позбувся його, сподіваючись, що татуювальниця не помітить, як він видихає хмарку осяйного диму.

— Спробуйте ще раз, — сказав, щойно жінка дістала нову баночку туші.

Цього разу татуювання взялося. Зціпивши зуби від болю, мостонавідник висидів усю процедуру, а відтак здійняв погляд на піднесене дзеркало. Обличчя, яке глянуло звідти, здалося йому незнайомим. Чисто поголене, з відкинутим із лоба волоссям — щоб не заважати татуювальниці — а рабські тавра заколоті й на якусь мить забуті.

«Невже я зможу стати ним знову? — майнуло в думці, коли він простяг руку і торкнувся щоки. — Цей чоловік помер, хіба ні?»

Сил опустилася йому на плече, щоб і собі поглянути в дзеркало.

— Важить життя, а не смерть, Каладіне, — прошепотіла вона.

Той несвідомо втягнув Буресвітло. Всього трішки — хіба дещицю заряду одної-єдиної сфери. Але воно розлилося по жилах потужною хвилею — немовби вітри в тіснині.

Татуювання на чолі розтеклося: тіло виштовхнуло туш, і та заструмувала обличчям донизу. Майстриня знову вилаялася й ухопила ганчірку.

В очах Каладіна зостався образ тих ґліфів, які розпливалися: «свобода» розчинилася, і з-під неї проступили жорстокі рани невільництва. А надто одне з випалених тавр.

Ґліф «шаш», що означав «небезпечний».

Майстриня витирала йому обличчя:

— Не розумію, що коїться! Я гадала, цього разу татуювання триматиметься. Мені…

— Все гаразд, — відказав Каладін, підвівшись. Він узяв у жінки ганчірку, щоб остаточно витерти туш, і повернувся обличчям до решти — мостонавідників, які стали солдатами. — Скидається на те, що ці шрами й досі не відпускають мене. Спробую знов іншим разом.

Усі закивали. Доведеться пояснити їм пізніше, що ж відбулося: обслуга знала про дивовижні здібності командира.

— Ходімо, — промовив до своїх людей Каладін, кинувши татуювальниці мішечок зі сферами й узявши біля входу в намет свого списа.

Побравши ратища на плече, решта подалися за ним. У таборі зброя була непотрібна, але командир хотів, щоб мостонавідники звикли до думки: тепер їм вільно носити оружжя.

Надворі шуміло заюрблене торжище. Вчора ввечері, на час великобурі, ятки, звісно, порозбирали і сховали, але досі позводили знову. Певне, через те, що з голови не йшов Шен, Каладін звернув увагу на паршменів. Побіжним поглядом він зауважив кількадесят: вони допомагали напинати останні намети, носили за світлоокими покупки й вантажили товари для крамарів.

«І що ж вони думають про цю війну, яка триває на Розколотих рівнинах? — пронеслося в Каладіновій свідомості. — Війну, покликану перемогти й, мабуть, підкорити єдиних вільних паршменів у світі?»

Хотів би він послухати, що відповість на ці запитання Шен. Але від того, схоже, тільки й можна було домогтися що стенання плечима.

Каладін вів своїх людей крізь торжище, яке здавалося куди цивілізованішим, ніж у таборі Садеаса. Так, на мостонавідників витріщалися, але ніхто не брав їх на глузи, а в ближніх ятках торгувалися хоча й запекло, зате не зриваючись на крик. Навіть бездоглядних дітей і жебраків було, здавалося, менше.

«Ти просто хочеш у це вірити, — заперечив собі Каладін. — Тобі кортить переконатися, що Далінар — справді такий, як про нього розповідають. Шляхетний світлоокий із легенд. Хоча те саме казали й про Амарама».

Дорогою вони проминали й солдатів, але їх було дуже мало. Ці люди саме чергували в таборі, доки решта вирушили на катастрофічну вилазку, коли Садеас зрадив Далінара. Проминаючи один із загонів, що патрулювали на торжищі, Каладін зауважив, як двоє бійців у першій лаві здійняли перед собою схрещені в зап’ястках руки.

Звідки вони — та ще й так швидко! — дізналися старе привітання Четвертого мосту? Солдати відсалютували не повністю, а лише символічним жестом, зате кивнули командирові і його людям, коли ті проходили повз. Аж раптом відносний спокій на тутешньому торжищі постав перед Каладіном в іншому світлі. Певне, йшлося не тільки про порядок і дисципліну в Далінаровій армії.

Над військовим табором висів безмовний жах. Садеасова зрада коштувала життя тисячам. Тут, певне, не було людини, яка не знала б когось із загиблих на тих плато. І кожній, мабуть, не йшло з думки, чи не загостриться конфлікт між їхнім і чужим великими князями.

— Приємно, коли тебе мають за героя, чи не так? — зронив Сиґзіл, ідучи поруч Каладіна й дивлячись на інший загін солдатів, який проминав їх.

— Як гадаєш, на скільки стане їхньої приязні? — втрутився Моаш. — Коли вони знову почнуть нас зневажати?

— От іще! — озвався Скеля, який височів позад Моаша, й ляснув того по плечі. — Щоб сьогодні — жодних нарікань! Ти забагато скиглиш. Не змушуй мене дати тобі копняка. Мені таке не до вподоби — пальцям боляче.

— Копняка? Мені? — хмикнув Моаш. — Ти, Скеле, навіть списа не схотів носити…

— А до чого тут спис? Ножища ункалакі — як-от у мене — немовби спеціально створені для копняків скигліям! Ха! Хіба це не очевидно?

Каладін привів своїх людей із торжища до великої прямокутної будівлі неподалік від казарм. Її було зведено з обробленого, а не Душезаклятого каменю, що уможливило куди вишуканіший архітектурний дизайн. Із прибуттям у військові табори чимраз більшої кількості мулярів такі споруди траплялися дедалі частіше.

Душезаклясти виходило швидше, але дорожче й не так практично. Каладін мало що в цьому тямив, але знав: можливості фабріалів — обмежені. Тому-то всі казарми й були замало не однаковими.

Зайшовши всередину тієї громадини, він підвів своїх людей до гардеробної стійки, де битий сивиною черевань наглядав за кількома паршменами, які складали штабелями сувої