Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Дуже смішно. Можешь з ним погуляти, раз такий жартівник?

Герман усміхнувся — та сама крива посмішка перед вилазками.

— Титан, кажеш? Цікаво. Але якщо це він, то нам тим більше поспішити. Кожна хвилина — чиєсь життя.

Максим хмикнув, відштовхнувшись від підвіконня.

— Життя? Там уже, мабуть, тільки кістки хрустять. Який план, герою?

Герман ткнув пальцем у карту, позначивши південний край міста.

— Прямо зараз до пікапа. Беремо бійців, хто не зелений, і валимо туди. Я триматиму зв’язок із Цитаделлю — раптом щось свіже передадуть.

Максим кивнув, у голові вже гудів список: ніж, гранати, патрони — усе, що може пробити панцир.

Вони з Германом рушили до дверей. Герман хмикнув, штовхнувши двері.

На вулиці пікап Чорної Мітки стояв мовчки — капот відкритий, один із бійців, весь у мастилі, копирсався в двигуні, бурмочучи щось про свічки. Навколо машини гуділи діти — двоє хлопчаків тикали пальцями в шипи на бампері, дівчинка з "кігтем" з арматури намагалася видряпати щось на сталевому листі. Паладини й Сталкери з двору кидали косі погляди, але трималися осторонь.

Герман ступив на асфальт і гаркнув:

— Ставай!

Бійці Чорної Мітки миттю виструнчилися — той, що був під капотом, вискочив, утираючи руки об ганчірку, інші четверо вишикувалися біля пікапа, автомати напоготові. Діти відскочили, зойкнувши, але не втекли — цікавість перемогла страх.

Максим глянув на Арсена, піднявши брову. Арсен кивнув, голос твердий, але спокійний:

— Бери двох наших і кажи їм про виїзд.

Максим пирхнув, але рушив до Паладинів, що юрмилися неподалік — шестеро бійців, загартованих Пустотою, уже тримали зброю в руках. Він гукнув, голос різкий, як постріл:

— Хлопці, слухайте сюди. Більшовики в біді — хтось, можливо Титан, розніс їх на шматки. Беремо спорядження, сідаємо в пікап і валимо туди. Помилок не буде, бо їх нікому виправляти. Двоє зі мною, решта — тримайте Форт.

Двоє — широкоплечий Вовк і худий Сірий — кивнули, хапаючи рюкзаки й автомати. Інші відступили, бурмочучи щось про "чергову халепу". Максим зупинився біля пікапа, потер шию, відчуваючи, як ранок розсипається в пил. Він цинічно хмикнув сам до себе: "От і пожив спокійно".

Герман гримнув капотом, двигун заревів, випустивши хмару диму. Бійці Чорної Мітки стрибнули в кузов, Арсен сів поруч із Германом. Максим заскочив останнім, кинувши напівжартівливо, але з холодом у голосі:

— Ну що, герої, поїхали рятувати кістки? Тільки не забудьте, що я цього не просив.

Пікап Чорної Мітки завівся з різким риком — двигун загудів, як поранений звір, готовий рвонути вперед. Герман крутнув кермо, машина розвернулася, ланцюги на колесах заскреготіли по асфальту, залишаючи позаду стіни Форту, діти розбіглися з реготом, а двір Форту завмер у напрузі. Зруйновані вулиці Києва розкрилися перед ними — шлях до Більшовиків обіцяв бути довгим і клятим.

Пікап стрімко мчав по бульвару Тараса Шевченка, оминаючи іржаві остови машин — старі іномарки й автобуси, що вросли в асфальт, нагадували про минуле життя. Їхні потрощені корпуси, вкриті пилом і слідами кігтів, стояли, як надгробки, а з одного визирала пожовкла газета, що тріпотіла на вітрі. Максим, спершись на борт кузова, кинув погляд на ці привиди доріг, цинічно хмикнувши: "Раніше тут пробки, тепер — могильник".

Скоро машина вискочила на проспект Перемоги. По обидва боки громадилися скелети будівель — потрощені вікна, обгорілі фасади, ніби місто кричало про свою смерть. Максим глянув убік. Цирк вималювався на тлі сірого неба — його куполи, тріснуті й покручені, тягнулися вгору, мов кістки, що стирчать із могили. На одному з них сидів Літун — силует із крилами, як у кажана, пильно видивлявся околиці. Раптом його голова смикнулася: зграя Блукачів шкутильгала по протилежній вулиці, їхні лапи чавкали в багні. Літун розправив крила — чорні, рвані, ширші за людський зріст — і зірвався вниз. Повітря розітнув свист, пазурі вчепилися в Блукача, туша здригнулася, і хижак уже тягнув здобич на дах ТРЦ "Україна".

ТРЦ стояв, як велетенський труп — скляний фасад розтрощений, нутрощі вивернуті назовні. Літун приземлився на краю даху, де колись блимала вивіска, і вп’явся в жертву — шматки плоті падали вниз, кров текла по потрісканому бетону. Піщаний вітер приніс сморід, і Максим скривився, відчувши, як стара ненависть до цього світу стискає горло. "Красота Пустоти," — подумав він, сплюнувши за борт. На мить його погляд завмер на крилах Літуна, що тріпалися над здобиччю. Артем колись казав: "Цей світ ще можна врятувати, Максе, якщо ми будемо разом". Малий вірив у щось, чого Максим не бачив. А що, як він був правий? Думка кольнула, але він струснув головою, відганяючи її. "Пізно про це," — буркнув сам собі.

Пікап загальмував біля ТРЦ "Більшовик", неподалік від станції метро Шулявська. Будівля, що колись гуділа життям, тепер нагадувала покинуту шкаралупу — стіни пошрамовані, вікна вибиті, дах провалився в кількох місцях. Клан Більшовиків обрав її за площу, але не за розум — укріплення тут були нікудишні. Машина зупинилася на парковці, де асфальт тріскався від чагарників і уламків. Герман заглушив двигун, тиша вдарила по вухах, лише вітер гнав обривки сміття через гільзи й плями засохлої крові. Стіни ТРЦ мовчали, але кричали про бійню — сліди кігтів, прострелені двері, розмазана червона смуга на бетоні.