Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті «продразвьорстками» большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село…

До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливості перевіряти, чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців… Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами… Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:

— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!

А господарі дорікали нам:

— Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують, і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!

Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас.

Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти, і їхня ненависть повернулась на нас.

Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..

Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти».[981]

Якось дійшла чутка, що з’явився «маніфест Троцького та Якіра про амністію». Кати українського народу «прощали всі провини» повстанцям — якщо ті здадуть зброю, вийдуть із лісів і виявлять свою лояльність до совєтської влади.[982]

— Що будемо робити? — розгублено запитували деякі лісовики.

— Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати! — відповідав отаман Ґонта.

Такої думки були й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній.[983]

Незабаром до лісового табору Ґонти прибула делегація на чолі з самим Дибенком. «Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л. Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю… Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі маємо включитися у відбудову зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво… Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року, перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками…

Червону делегацію затримали. Вістка про неї блискавично дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці. Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін…»[984]

Скликали нараду. Отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній рішуче виступили проти «амністії». Вони закликали не довіряти підступному ворогові, але частина старшин і козаків, стомлені багаторічною боротьбою, вимагали переговорів. Тож обрали чотирьох делегатів на чолі з ревним прихильником «амністії» сотником Василем Бойком. Залишили двох червоних як заручників — поки не повернуться свої зі штабу дивізії Яхонтова зі Звенигородки.

Повстанську делегацію супроводив один із більшовиків. У штабі червоної дивізії хлопців прийняли гостинно, добре частували і протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Московські брехуни запевняли, що совєтська влада нікому зла не заподіє.

Наша делегація подякувала за гостинність і запевнила червоне начальство, що відозва про «амністію» буде поширена серед повстанців і хто схоче, той піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли дати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгодити і з іншими повстанськими загонами.

Коли козаки повернулися, отаман Ґонта знову скликав нараду. Голова делегації доповів про переговори і прочитав наказ про «амністію». Розгорілася дискусія. Більшість була схильна піддатися більшовикам. Іван Ґонта впав у відчай. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку. Йому було шкода добрих козаків, які «сміливо дивилися в очі смерті, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломилися».