read-books.club » Публіцистика » Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

342
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Коли кулі співали" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 159 160 161 ... 249
Перейти на сторінку:
">[985]

Довірливих чекало гірке розчарування: усіх «амністованих» привезли до Харкова, у в’язницю на Холодну гору, і невдовзі розстріляли. «Смертний присуд їм підписали ті самі, що й «амністію» підписували… Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі».[986]


Останні дні боротьби

«Нас залишалося менше і менше, — змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: «Какой часті?» — чуємо запит. «Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!» — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це «геройство» рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало… Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край… Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті. Думав і я. Думав не про себе… Думав про родину: батьків, жінку, дітей… Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить… Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали».[987]

Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК…

«Була сувора зима… — завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, «торгуючи сіллю», добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка… В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри…

Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває «груба червона риба» — Котовський. «Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!» — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів… Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — «кордонного фахівця», і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі».[988]

Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині.


Еміграція

З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині…

Він одразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному… Потім був Львів, в’язниця в Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР у Каліші. І знову тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент. Лютий-Лютенко швидко відчув на собі справжнє ставлення поляків до українців. Все ж із в’язниці його витягли жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі.

Отаман переїхав на Полісся, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: завдяки Лютому-Лютенку почали діяти український хор, самодіяльний театр, українська школа… Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.

Довідавшись, що дружина Валентина таки отримала розлучення, Іван Макарович одружився вдруге — на Ользі Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія (від першого шлюбу отаман мав Олександра та Марію, яка народилася вже після того, як він емігрував).

Іван Лютий зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо. Не забував частину прибутку віддавати на українські потреби.

А українське культурне життя в Іванцевичах било джерелами. Відтак ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись ухваленням нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам із СССР заборонялося жити в прикордонній смузі, поліція наказала Лютому-Лютенку забиратися з Полісся. «Тут вам не Україна!» — з ненавистю випалив воєвода Костек-Бернадський. Хочеш не хочеш, а треба було збиратися. І Лютий переїхав у корінну Польщу, в м. Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.

Хоч рішення поляків про його висилку завдало чимало незручностей і збитків, але врешті-решт врятувало його: коли росіяни спільно з німцями гарячково ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх «петлюрівців», які не встигли виїхати. Потрапили в смертельні лабети й отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.

А в Мости прийшли німці. «Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала».[989]

Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві-Підляській, де очолив Союз

1 ... 159 160 161 ... 249
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"