Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Бій був упертий. І хоч повстанці Ґонти билися мужньо, їх таки побили.

Ось як отаман описував останні хвилини поєдинку: «Бій тривав годин три, і прийшов кінець… Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьонівців… Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося. І… чудо! Будьонівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши… Мені аж соромно стало… Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння… Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі. По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося. Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть».[975]

Не мав рації Лютий-Лютенко, адже Гризло та Яблучко дотримувалися святих партизанських заповідей — уникати фронтального бою з численнішим ворогом…

Після цієї дошкульної поразки Ґонті вдалося знову зібрати загін — у півтисячі козаків.

У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника.

На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів «Стежками Холодноярськими», Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту.[976]

Іван Лютий зазначав, що всі повстанці «були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна — здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була». Що ж стосується «населення польського і кацапського», то до них ставлення було таким же, «як до своїх», головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу.[977]

«Організація «Холодного Яру» у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання».[978]

Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про національний провід. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР.[979]

Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року — дня переходу Збруча, — влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: «Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації зве отаманом, часто додаючи до цього слова «батько», «батьки-отамани», цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю».[980]

І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі — лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах — вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років.

На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару — і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою — так званим непом.

Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити — і «продразвйорстка», тобто необмежений грабунок, була замінена «продподатком». Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.

Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які «заважали» господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:

— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо…

«Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя, — признавався Іван Лютий-Лютенко. — Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю… Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах… Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією… Було тепле й щире ставлення селян до повстанців як до своїх захисників і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а