Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Це правда? — Я подивився на Паліцина.

— Ніколи не вірте жидам!

— Це правда?

— Це правда, — несподівано сказав Вялькевич. — Це — Олександр Кирилович Аляб’єв, один із затятих монархістів Бессарабії, очільник дубоссарського осередку «Союзу руського народу».

— Хто ти такий? — спитав у Вялькевича Паліцин-Аляб’єв.

Я вийняв ніж, який забрав у покійного Туманова. Показав усім.

— Я не прихильник жорстких методів, але обіцяю — якщо хтось іще втрутиться у виступ свідка, я щось йому одріжу. Вухо, палець, кінчик носа. На вибір. Чуєте, пане Паліцин, точніше, Аляб’єв?

— Не погрожуйте мені!

— Я просто попереджаю. Продовжуйте, Capo.

— Вбивства у нашому будинку чинив цілий натовп. Якісь наймити збіглися до центру міста з околиць. Керували ними двоє, і їхні голоси я запам’ятала на все життя. Одним був поручик Забіяко, що тоді працював у кишинівському охоронному відділенні. А другим був цей Аляб’єв, що возами приїхав до Кишинева з Дубоссар, прихопивши два десятки своїх поплічників. Саме вони увірвалися до крамниці мого батька. А також і тому, що Аляб’єв був винен йому гроші.

Аляб’єв щось забурмотів собі під ніс і закрутив головою, але нічого зрозумілого не вимовив.

— Я присяглася і я зробила все, щоб помститися. На жаль, я не могла діяти одразу. Я була ще дитина, мені було лише одинадцять років. Після погрому ми продали магазин, бо мама не могла жити в будинку, де вбили наших чоловіків. Ми переїхали в Херсон. Там мама спробувала почати справу, але прогоріла. Чоловіки не могли допустити, щоб баба не сиділа вдома, а вела торгівлю. Ми збідніли, часом голодували, але якось виживали. Мама наполягла, щоб я закінчила гімназію, а потім вступила в університет. Бідній жидівці вступати було важко. Мама вийшла заміж за німецького колоніста, записалася в лютерани й записала туди мене. Це полегшило вступ. Я вчилася, але не забувала про свою клятву. Із Забіяко все вийшло легко. Після кишинівського погрому його перевели кудись до Сибіру, але за кілька років він повернувся і став служити в Одесі. Там його поранили революціонери під час арешту друкарні. Про нього написали в газеті. Я написала йому листа від імені юної дурепи-монархістки, що шаленіє від захвату перед таким от героєм, стовпом самодержавства і православ’я.

Аляб’єв знову засопів.

— Він відповів. Йому подобалася слава. Він писав мені жахливо похабні листи, в яких примудрявся суміщати моралізаторство й прозорі статеві натяки. Він просив про зустріч, але мені не було з чим його зустрічати. Мені довелося віддатися одному торговцю зерном, щоб заробити грошей і купити браунінг — той самий, який при мені. Виїхала пароплавом на Ягорлицький кут — це така місцина біля Херсона, де влітку багато відпочивальників, а навесні й восени безлюдно. Там вистріляла цілу обойму, щоб відчути зброю. Коли повернулася, подруги спитали, чи не чула я пострілів. Я сказала, що то були мисливці. Ніхто й подумати не міг, що то стріляла я. Забіяко теж не міг. Коли я написала, що готова віддатися моєму герою, прилетів за два дні. Він був одружений, троє дітей, але це йому анітрохи не завадило. Він повірив, що його чекає незаймана. Я попросила його привезти всі свої листи. Мовляв, хочу віддатися на них. Він привіз, фиркав від нетерпіння, я перевірили, чи справді всі, чи з конвертами, потім запропонувала, щоб він узяв човна й ми попливли на протилежний берег. Пояснила, що хочу зберегти наше кохання в таємниці, він радо погодився. Сам пішов, винайняв човен, підібрав мене у безлюдному місці, потім погріб через Дніпро. Я розповідала, як давно мріяла віддатися йому, Забіяко тільки кректав. Сказала заплисти у невеличку бухту, оточену очеретом. Там нікого не було. Попросила відвернутися, мовляв, роздягатимусь. Він відвернувся. Я вистрелила. Спочатку хотіла у голову, а потім подумала, що так усе станеться занадто швидко. А коли він убивав мого батька, брата й дядька, це тривало довго. Їх різали, топтали, били, підвішували. Вистрелила в живіт. Він упав, захрипів, нічого не розумів. Пояснила, хто я і чому вирішила вбити його. Він злякався, став казати, що це не він. Але я нагадала йому день убивства в подробицях. Я ж усе дуже добре запам’ятала. Він злякався ще більше, поліз у гаманець, пропонував гроші, показував фотографії дітей, просив не залишати їх сиротами. Я вистрелила йому проміж ніг. Він завив. Я думала, він знепритомніє від больового шоку, потім я б допомогла йому опритомніти за допомогою холодної води і ще б мучила. Але він став кричати, міг привернути увагу. Я вистрелила йому в рот. Нарешті замовк. Я забрала гаманець, там було шістдесят рублів. У кишені піджака — він же приїхав у цивільному — я знайшла обручку, годинник, золотий хрестик на ланцюжку, портсигар, флягу, модну краватку. У валізці — пляшка вина, цукерки й пачка кондомів. Він не хотів, щоб я завагітніла.

Вона хрипко засміялася, стояла бліда й наче божевільна.

— Далі я причалила до берега, витягла з води клунок, який сховала заздалегідь. Там було кілька каменюк. Я засунула їх у кишеню піджака, під сорочку, у штани, відпливла й посеред бухти випхала тіло з човна. Ледь не перевернулася — оце б було сміху! Забіяко швиденько зник під водою. Взагалі-то там було неглибоко, метра півтора, не більше. А ще там було багато раків. На них я і сподівалася. Випливла з бухти, пристала до піщаного берега, пустила човен за течією, залишивши валізу з речами й переконавшись, що особу зниклого не можна встановити. Сама пройшлася пішки до пристані й повернулася в місто прогулянковим пароплавом. Наступного дня човен знайшли. Уже без валізи, яку, мабуть, хтось забрав. Човняр описав чоловіка, який брав човен. Усі вирішили, що