Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Яка державна служба? — здивувався Паліцин.
Зброї ніхто не опускав, і так мені це все набридло, що хотілося плюнути та піти. Але я боявся, що вчинять тут знову стрілянину. Вже й так один труп є і двоє поранених, а може бути ще більше. Капітан відмовиться везти, здасть поліції, і спробуй потім відкараскатися. Не хотілося мені нових пригод, мусив залишатися, щоб спробувати втихомирити попутників, розібратися у грі, де нічого поки не розумів.
— Така служба, — прошепотів Вялькевич. — Іване Карповичу, допоможіть мені. Це справа державної ваги.
— Нікому я допомагати не буду, доки зброю не опустите. Бо розмови з наставленою зброєю ні до чого доброго не призводять.
— Він мусить померти! — сказала Фатіма.
— Сама здохнеш, суко! — заволав Паліцин.
— Усі мене знають? — спитав я. Здивував, подивилися на мене. — Усі, чи ні?
— Та всі. Усі, Іване Карповичу. Усі.
— Чи є в когось до мене якісь претензії, чи, може, хтось налаштований проти мене?
Закрутили головами.
— Пропоную не чинити свавілля, а відкласти зброю і провести суд. У кожного з вас є претензії одне до одного. Я вислухаю кожного і скажу, хто винен, а хто ні. Погоджуєтеся?
Подивився на них. Помітно було, що розгубилися.
— Я буду виконувати свій присуд, зобов’язуюся судити чесно й справедливо. Ніхто і ніколи не міг мені дорікнути, що я десь пішов проти сумління. Якщо погодитеся, я проведу цей суд. Якщо ж ні, я йду звідси, і робіть, що хочете.
— Але чому саме ви суддя? — спитав Паліцин.
— Тому що я єдиний, хто тут назвався справжнім ім’ям і нічого не приховує. Кожен же з вас бреше. Кожен!
Вони замислилися.
— Що ж, я не тільки забезпечую чесний суд, я ще і відповідаю за безпеку. Якщо хтось спробує напасти на іншого, я буду сприймати це як замах на себе. І реагуватиму. Якщо ви читали мої оповідки, то знаєте, що стріляю я добре. — Показав їм свій браунінг. — А тепер, Борисе, збери зброю.
Борис пішов каютою і зібрав весь тутешній арсенал. Ніхто не чинив спротиву. Ніхто не хотів, щоб до його ворогів додався і я.
— Що ж, тепер треба оглянути поранення. Я не хочу, щоб хтось стік кров’ю.
Фатіма оглянула поранення Волкова, а племінниця обробила рану Паліцину. В обох випадках поранення були несерйозні.
— Добре, продовжуємо.
— Може, вам треба щось записувати? — спитав Володінька і подав мені нотатник.
— Не треба, — сказав я.
Узагалі після того, як я зібрав зброю, можна було просто піти. Хай роблять, що хочуть, аби тільки без стрілянини. Але все одно чекати, поки шторм закінчиться, то чого б і не послухати шановне товариство — як його сюди занесло і для чого?
— Що ж, дамо слово першій парі ворогів. Фатімі й пану Паліцину. Які у вас претензії?
— Вона увірвалася до моєї каюти зі зброєю! Тут уже був ось цей. — Паліцин кивнув у бік Волкова. — Вимагав якихось скарбів. Пограбувати хотів. А тут ця малахольна почала кричати, що вб’є мене.
— І вб’ю! Обов’язково вб’ю, я присягалася... — рішуче сказала Фатіма.
— Та я тобі зараз голову відкручу! — заверещав Паліцин і подався до жінки.
— Стояти! — Я наставив на нього браунінг. — Сидіти всім на місці, говорити, лише коли я спитаю. Зараз говорить Фатіма. Чи хто ви там? — Подивився на неї уважно. Вона трохи знітилася.
— Добре. Так, я не Фатіма. — Вона зняла хустку, розправила волосся. — Я Сара Гуревич, міщанка з Кишинева.
— Вона жидівка, Іване Карповичу! — гримнув Паліцин, а я тупнув ногою.
— Говорити по черзі! — Подивився на цю Фатіму, яка виявилася Сарою. — Продовжуйте.
— Я донька купця Якова Гуревича, що мав крамницю колоніальних товарів у Кишиневі. Мій батько, мій старший брат Аарон і мій дідько Пінхус загинули під час Кишинівського погрому! Ми з матір’ю дивом урятувалися. Батько наказав нам залізти в ящик зі сміттям. Ми сиділи там, прикидані тирсою, і чули, як їх убивають!
— Собакам — собача смерть! — крикнув Паліцин.
— Мерзотнику! — заверещала Сара.
Вони кинулися одне до одного. Я схопив жінку за руку, Борис наставив зброю на чоловіка.
— Припинити! Якщо ви ще раз порушите порядок, я виставлю вас за двері! — гримнув на Паліцина.
— Але ж вона...
— Мовчати! — Я відпустив Сару, вона сіла. — Продовжуйте.
— І ось тоді, коли ми тремтіли у ящику зі сміттям і чули, як убивають наших рідних, я поклялася, що помщуся. І за батька, і за брата, і за дядька. Я тут, саме щоб помститися!
— Який стосунок пан Паліцин мав до погрому? — спитав я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одіссея найкращого сищика республіки», після закриття браузера.