Читати книгу - "Quo vadis"

Нерон гнівним був і роздратованим, бо вистава завершилася зовсім інакше, ніж він бажав би. На Петронія не хотів спершу й дивитись, але той, не втрачаючи холоднокровності, підійшов до нього й невимушено, як справжній арбітр елегантності, сказав йому:

– Чи знаєш, божественний, що мені спало на думку? Напиши пісню про дівчину, яку воля володаря світу врятовує від рогів дикого тура й віддає коханому. Греки мають чулі серця, і я певен, що їх зачарує така пісня.

Нерону, незважаючи на його роздратування, думка така припала до смаку з двох причин: по-перше, як тема для пісні, й по друге, що міг прославити в ній самого себе як великодушного володаря світу. Тож хвилину подивився на Петронія, потім сказав:

– Так! Можливо, твоя правда! Але чи випадає мені оспівувати власну доброту?

– Не треба себе називати. Кожне в Римі відгадає й так, про що йдеться, а з Рима вісті розходяться по всьому світу.

– І ти певен, що це сподобається в Ахайї?

– Присягаюся Поллуксом! – вигукнув Петроній.

І пішов задоволений, бо вже тепер був упевнений, що Нерон, все життя якого було пристосуванням дійсності до літературних вимислів, не захоче зіпсувати собі тему, а тим самим зв'яже руки Тигеллінові. Одначе це не змінило його наміру випровадити з Рима Вініція, тільки-но здоров'я Лігії не буде тому перешкодою. Тому, побачивши його наступного дня, сказав йому:

– Відвези її на Сицилію. Виходить так, що з боку імператора нічого вам не загрожує, але Тигеллін готовий застосувати навіть отруту, якщо не з ненависті до вас, так до мене.

Вініцій усміхнувся на це й відповів:

– Вона була на рогах дикого тура, і Христос її врятував.

– Так ушануй його гекатомбою, – відповів із відтінком роздратування Петроній, – але не проси його рятувати її вдруге… Чи пам'ятаєш, як Еол прийняв Одіссея, коли той повернувся просити його вдруге змінити напрям вітрів? Боги не люблять повторюватися.

– Коли вона видужає, – відповів Вініцій, – одвезу її до Помпонії Грецини.

– І зробиш тим доречніше, що Помпонія лежить хвора. Сказав мені про це Антистій, родич Авла. Тут станеться таке тим часом, що люди про вас забудуть, – а по нинішніх часах найщасливіші ті, про кого забули. Нехай Фортуна буде вам сонцем узимку і тінню влітку!

Сказавши це, залишив Вініція радіти його щастю, а сам пішов розпитати Теокла про здоров'я та життя Лігії.

Але їй уже нічого не загрожувало. Коли б залишилась у підземеллі, виснажена після тюремної пропасниці, добило б її гниле повітря та злигодні, але тепер оточував її дбайливий догляд, і не просто достатком, але розкішшю. За приписом Теокла через два дні почали її виносити до садів, які оточували віллу, де вона залишалася протягом тривалого часу. Вініцій прикрашав її ноші анемонами і, головне, ірисами, аби нагадати атрій у домі Авла. Не раз у затінку розлогих дерев розмовляли, тримаючись за руки, про колишні страждання та тривоги. Лігія говорила йому, що Христос навмисно провів його по муках, аби змінити його душу й піднести її до себе, він же відчував, що це правда і що нічого не лишилося в ньому від колишнього патриція, який не визнавав іншого закону, крім власного бажання. Та в цих спогадах не було ніякої гіркоти. Здавалося обом, що всі літа пролетіли над їхніми головами і те страшне минуле вже далеко позаду. Тим часом огорнув їх спокій, якого ніколи не знали досі. Якесь нове життя, повне блаженства, йшло до них і брало їх до себе. У Римі безумствувати міг імператор і наповнювати тривогою світ, вони, відчуваючи над собою покровительство у сто разів могутніше, не побоювалися вже ні його злоби, ні його безумств, немовби він перестав бути повелителем їхнього життя або смерті. Якось надвечір почули ричання левів та інших диких звірів, яке долітало з віддалених віваріїв. Колись ті звуки пройняли тривогою Вініція, як зловісний знак. Тепер перезирнулися тільки з усміхом, а потім підвели очі до вечірніх зірок. Часом Лігія, ще дуже ослабла й неспроможна самостійно ходити, засинала в тиші садів, він же оберігав її сон, вдивляючись у її обличчя, й думав, що це вже не та Лігія, яку зустрів у Плавтіїв. Дійсно, в'язниця та хвороба дещо згасили її красу. Тоді, коли бачив її у Плавтіїв, і пізніше, коли прийшов її викрасти з оселі Міріам, була така прекрасна, мов квітка; тепер обличчя її стало майже прозорим, руки схудли, тіло виснажила хвороба, вуста поблідли, й навіть очі, здавалося, були не такі блакитні, як раніше. Золотоволоса Евніка, яка приносила їй квіти й коштовні тканини, щоб укривати ноги, у порівнянні з нею мала вигляд кіпрської богині. Естет Петроній марно намагався побачити в ній колишню привабливість і, здвигуючи плечима, думав, що ця тінь з Єлисейських полів не була варта тих зусиль, тих страждань і мук, які мало не висмоктали життя з Вініція. А Вініцій, який тепер любив її душу, любив іще дужче її, і коли оберігав її сон, видавалося йому, що оберігає весь світ.

Розділ LXIX

Вістка про чудесний порятунок Лігії швидко рознеслася серед решти християн, які уникли досі погрому. Прихильники нового вчення приходили, щоб побачити ту, якій було явлено милість Христову. Спершу прийшов молодий Назарій з Міріам, у яких переховувався досі апостол Петро, а за ними почали прибувати й інші. Усі вкупі, разом із Вініцієм, Лігією та рабами-християнами Петронія, слухали зосереджено розповідь Урса про голос, який обізвався в його душі й наказав йому боротися з диким звіром, і всі відходили з бадьорістю та сподіванням, що Христос не дозволить, одначе, винищити на землі до решти своїх прихильників, перш ніж прийде на Страшний суд. І сподівання це підтримувало їхні серця, бо переслідування не припинилися й досі. На кого тільки громадський голос вказував як на християнина, того міська сторожа відразу ж кидала до в'язниці. Жертв, щоправда, вже було менше, бо більшість прихильників Христа схоплено й винищено, а решта або покинули Рим, щоб у віддалених провінціях перечекати бурю, або переховувалися якнайстаранніше, не відважуючись збиратися на спільні молитви інакше як у каменоломнях за містом. Усе-таки їх вистежували ще і, хоча, власне кажучи, ігри було вже завершено, тримали їх на наступні або судили на місці. Хоча римський люд не вірив уже, що християни були винуватцями пожежі міста, одначе оголошено їх ворогами роду людського та держави й едикт, проти них створений, зберігав силу.

Апостол Петро