Читати книгу - "Quo vadis"

який боявся духів, а не боявся людей, давав знак пощади. Те ж саме робив сенатор Сцевін, і Нерва, і Туллій Сенеціон, і старий, славетний полководець Осторій Скапула, і Антистій, те ж саме робив Пізон, і Венет, і Криспін, і Мінуцій Терм, і Понтій Телезін, і найповажніший, шанований усім народом Трахея. Бачачи це, імператор одставив смарагд від ока з виразом презирства та образи, і в цей час Тигеллін, якому хотілося зробити на зло Петронію, нахилився до нього і сказав:

– Не поступайся, божественний, маємо преторіанців.

Тоді Нерон повернувся в бік преторіанців, на чолі яких був суворий і відданий йому досі душею й тілом Субрій Флав, і побачив щось надзвичайне. Грізне обличчя старого трибуна було залите слізьми, і руку він тримав піднятою вгору на знак милосердя.

Тим часом глядачів охопило божевілля. Курява знялася від тупоту ніг і повисла над амфітеатром. Серед вигуків почулися голоси: «Агенобарб! Матеревбивця! Палій!»

Нерон злякався. Народ був у цирку всевладним. Колишні імператори, особливо Калігула, дозволяли собі часом іти проти його волі, що, зрештою, викликало завжди заворушення, аж до кровопролиття. Але Нерон перебував у іншому становищі. Передовсім, як комедіант і співак, потребував прихильності люду, по-друге, хотів мати його на своєму боці проти сенату й патриціїв, і, врешті, після пожежі Рима намагався всіляко задобрити його і спрямувати гнів його проти християн. Зрозумів урешті, що противитися довше було просто небезпечно. Заворушення, почавшись у цирку, могло охопити все місто й мати непередбачувані наслідки.

Тож іще раз поглянув на Субрія Флава, на центуріона Сцевіна, що був родичем сенатора, на солдатів і, бачачи всюди нахмурені брови, зворушені обличчя та спрямовані на нього погляди, подав знак пощади.

Тоді грім оплесків прокотився від верху до низу амфітеатру. Люд упевнений уже був, що засуджені житимуть, позаяк від цієї хвилини підпадали вони під його покровительство, і навіть імператор не посмів би переслідувати їх надалі своєю помстою.

Розділ LXVII

Четверо віфінців несли обережно Лігію до дому Петронія, а Вініцій та Урс ішли збоку, поспішаючи, щоб якнайскоріше віддати її в руки лікаря-грека. Йшли мовчки, оскільки по завершенні цього дня не могли здобутися на розмову. Вініцій був і досі в напівзабутті. Повторював собі, що Лігію врятовано, що не загрожує їй ні в'язниця, ні смерть у цирку, що нещастя їхні скінчилися раз і назавжди і що забирає її додому, аби не розлучатися більше з нею. І здавалося йому, що це радше початок якогось іншого життя, а не дійсність. Час від часу нахилявся до розкритих нош, аби дивитися на кохане обличчя, яке при світлі місяця здавалося йому сонним, і подумки повторював: «Це вона! Христос її спас!» Пригадував собі також, що до споліарію, куди вдвох із Урсом однесли Лігію, зайшов невідомий йому лікар і запевнив його, що дівчина жива й буде жити. Думка про це так радістю наповнювала йому груди, що часом підупадав на силі й спирався на плече Урса, неспроможний іти самотужки. Урс же дивився в усіяне зорями небо й молився.

Ішли швидко вулицями, на яких щойно споруджені будинки яскраво біліли в місячнім сяйві. Місто було порожнім. Де-не-де тільки гуртики людей, увінчані плющем, співали й танцювали перед портиками під звуки флейт, скориставшись чудовою ніччю та святковою порою, що тривала від початку ігор. Лише коли вже були недалеко від домівки, Урс перестав молитися й заговорив тихо, наче боячись розбудити Лігію:

– Пане, це Спаситель урятував її від смерті. Коли я побачив її на рогах тура, почув у душі голос його: «Захищай її!» – і це був без сумніву голос агнця. В'язниця висмоктала з мене силу, але він мені повернув її на той час і він надихнув цей жорстокий люд заступитися за неї. Нехай буде воля його!

І Вініцій відповів:

– Нехай уславленим буде ім'я його!..

Але більше говорити не міг, позаяк раптом відчув, що ридання вириваються з грудей. Охопило його нестримне бажання впасти на землю й дякувати Спасителю за чудо і милосердя.

Тим часом прийшли додому. Челядь, попереджена висланим наперед рабом, вироїлася, зустрічаючи їх. Павло з Тарса навернув до своєї віри ще в Анції більшість цих людей. Злигодні Вініція добре були їм відомі, тож радість їхня від визволення жертв із лап Нерона була величезною, а зросла ще більше, коли лікар Теокл, оглянувши Лігію, засвідчив, що вона не дістала ніяких тяжких пошкоджень і що, коли мине слабкість після перенесеної тюремної пропасниці, буде здорова.

Опритомніла вона тієї ж ночі. Прийшовши до тями в розкішному кубікулі, освітленому коринфськими лампами, серед аромату вербени, не знала, де вона і що з нею діється.

Лишилася їй пам'ятною хвилина, в якій прив'язували її до рогів спутаного ланцюгами бика, тепер же, бачачи над собою в лагідному кольоровому світлі обличчя Вініція, подумала, що, напевно, вже не на землі. Думки плуталися в її голові; видалось її цілком природним, що зупинилися десь по дорозі до неба через її втому та слабкість. Не відчуваючи ніякого болю, всміхнулася до Вініція й хотіла його запитати, де вони, але з уст її зірвався тільки тихий шепіт, у якому він ледве зміг розібрати своє ім'я.

Ставши навколішки біля неї й легко поклавши руку на її чоло, сказав:

– Христос тебе врятував і повернув тебе мені!

Її вуста заворушилися знову, шепочучи щось незрозуміле, за хвилину, одначе, повіки її опустилися, груди від легкого подиху здійнялись, і вона поринула у глибокий сон, якого очікував лікар Теокл і після якого передбачав її видужання.

А Вініцій залишився біля неї навколішках, заглиблений у молитву. Душа його відтавала в любові такій великій, що він поринув у забуття. Теокл кілька разів заходив до кубікулу, кілька разів із-за відхиленої завіси з'являлася золотоволоса голова Евніки, врешті журавлі, що їх розводили в садах, почали курликати, сповіщаючи початок дня, а він іще подумки припадав до стіп Христа, не бачачи й не чуючи, що навколо нього діється, із серцем, перетвореним на жертовний вогонь вдячності, у захваті, за життя ще перебуваючи на вершині блаженства.

Розділ LXVIII

Петроній після визволення Лігії, не бажаючи дратувати імператора, вирушив разом з іншими августіанами на Палатин. Хотів послухати, про що там говоритимуть, а головним чином переконатися, чи Тигеллін не вигадав чогось нового на згубу дівчини. І вона, і Урс перебували певним чином під покровительством народу, й ніхто тепер не міг здійняти на них руку, одначе Петроній знав про ненависть, якою палав до нього можновладний префект Преторії, припускав, що, певно,