Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

- Ти впевнена, що сестер було тоді дві? - зацікавлено подивився на неї Хорос.

- Я не пам'ятаю! Навряд чи! У нашому роді через прокляття взагалі рідкість, що народжується більше однієї дитини!

- Скільки ви збираєтеся гостювати у селі?

- Завтра повертатимемося до столиці! – відповів Альбрехт.

- Так швидко? – ойкнула Софі. - Залишайтеся ще!

- Ми не можемо! У нас справи у Заргансі! – тактично відмовила Рада. Якщо вони б погоджувалися на усі пропозиції погостювати, то ще б не від’їхали далеко від столиці.

- Добре! Тоді поки що відпочивайте! Вашого приїзду у нас тут чекали давно. А завтра повертайтесь додому! - Хорос бічним зором помітив невдоволений погляд доньки.

- А ви потім ще приїдете? – з надією спитала Софія. Вона не розуміла, чому батько не міг умовити їх залишитись ще.

- Найближчим часом ні! Це буде наш останній виступ! Може, пізніше влаштуємо концерт у столиці! Його зможуть побачити всі охочі! – відповіла Рада.

Софі вдала, що не почула слів Ради.

- А ви, крон-герцог Альбрехт? Чи не приїдете ще?

- Софіє, не чіпляйся до гостей! Вони ж тобі сказали! Поки що це все! - кинув на неї несхвальний погляд батько.

– Ми дуже втомилися за цей час! Потрібно відпочити після постійних роз'їздів! Тим паче, у нас уже закінчилися пісні, треба придумати нові! – відповів хлопець.

- Ну добре! – посміхнулася Софі. - Чекатимемо!

Рада та Альбрехт не сильно втомилися, тому вирішили провести решту дня не у будинку. Прогулятися селом, поговорити з людьми. Софі теж хотіла піти з ними, але Хорос не відпустив, змусивши її прибрати у хаті.

Він був лише старостою села і мав одного слугу на ім'я Буз. Само собою, що роботою по дому займалася Софі. Хорос навмисне не помічав небажання доньки стежити за господарством. Софі часто гнівалася на батька, що він не хоче завести ще одного слугу, щоб він прибирав і готував.

Вона не знала, але староста сам неодноразово замислювався над цим питанням. Він мав плани одружити дочку з сином свого кращого друга – Крісом Тигу. Здається, вона навіть йому подобалася. Саме тому він не хотів, щоб Рада з Альбрехтом довго перебували у селі. Нема чого Софі дивитися на тих, хто вищий за неї статусом. Вона мала знати своє місце.

Сама ж Гармонія, як ні в чому не бувало, гуляла селом. Вони звикли до уваги, і це вже майже не приносило дискомфорт.

Після свого від'їзду з Віджио Рада з Альбрехтом нарешті змогли забути те, що їм довелося пережити. Вони раділи кожному дню, намагалися не згадувати погане. А головне їм хотілося поділитися своєю радістю з іншими.

- Я вже забув, як це бути крон-герцогом! – засміявся Альбрехт. - Все-таки співати для простих людей простіше, ніж для знаті! Серед них я почуваюся вдома!

- Ти сумуєш за своїм колишнім? - Раді не хотілося псувати йому настрій, але це питання вилетіло скоріш ніж вона встигла подумати.

- Звичайно! Кожен день! – опустив очі хлопець. – Хоча там не було того, що тут є! Те маленьке містечко було мені, як сім’я! Мене запрошували, щоб я грав на святах, іноді співав! Але я навіть ніколи уявити собі не міг, що займатимуся цим.

- Думаєш вони не схвалили б твого вчинку?

- Я не знаю… Я намагаюся про це не думати! Адже вони всі загинули через мене! А я, замість того, щоб щось зробити, просто втік! А тепер те й роблю, що веселюся!

- Ал. – Рада поклала руку йому на плече. - Ти й так багато страждав! Я впевнена, вони тебе ні в чому не засуджували! Ми обов’язково дізнаємося про все. Можливо хтось втік.

Хлопець згідно з кивнув. Йому хотілося у це вірити. Але тепер після того, як землі, на яких знаходився Рамплур, увійшли до складу Роена, йому було складніше послати туди шпигунів. Морл посилив охорону своїх кордонів.

- У нас незабаром останній виступ! А потім весілля Мерліна та Катани! – засміялася Рада. - Потрібно його провести так, щоб усі запам'ятали!

Щасливі та безтурботні вони пішли готуватись до виступу. Ніхто з них у цей момент не думав, що їхнім планам може завадити щось.

Вони вважали, що поганого трапилося вже достатньо. Хотілося, щоб біла смуга, що почалася з їхнього приїзду до Віджио, тривала до віку.

* * *

Дівчина цієї ночі так і не заснула. План, що дозрів у неї ще вдень, не давав їй спокою. Подивившись на свій відбиток у дзеркалі, Софі смикнула оборку на ліфі сукні, і вона відірвалася. Дівчина трохи перестаралася, і вона почала розходитись по шву.

Порізавши палець, вона витерла кров її об внутрішній бік стегна. Підло? Софі була впевнена, що таких, як вона у нього було багато. Бо не може брат найвпливовішої людини герцогства не спати з жінками. У те, що між ним та його подругою нічого немає вона вже не сумнівалась.

  Взявши свічник зі столу, Софія обережно вийшла зі своєї кімнати. Їй не хотілося, щоб її зараз хтось побачив. В іншій руці вона тримала маленький ключик, за задумом він повинен був відкрити їй двері в щасливе майбутнє.

Дівчина завернула за ріг, де були лише одні двері. Доторкнувшись до ручки, вона зрозуміла, що та зачинена. Ось тут і став у нагоді той заповітний ключик.