Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

застосування разом із ст. 2371 КЗпП інших загальних правил щодо відшкодування моральної шкоди. З урахуванням ч. 1 ст. 9 ЦК, що допускає застосування положень цього Кодексу до трудових відносин, не врегульованих іншими актами законодавства, разом із ст. 2371 КЗпП можуть застосовуватись правила ст. 1168 ЦК, що визначають коло осіб, які мають право на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи (у даному випадку — працівника), передбачають відшкодування моральної шкоди одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Стосовно відповідальності особливо часто встановлюються бланкетні правові норми, що відсилають до загальних правил про відповідальність, які застосовуються, зокрема і у випадках порушення даного конкретного закону. Це не виключає і встановлення спеціальних правил про відповідальність за порушення даного закону. Так, відповідно до частини другої ст. 50 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» працівники відповідного Фонду соціального страхування за порушення вимог нормативно-правових актів «несуть відповідальність згідно із законодавством України». З цього приводу ніяких спеціальних норм не встановлено, а цитоване законодавче положення слід тлумачити так, що воно відсилає до загальних положень про відповідальність, що застосовується і у випадках порушення вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини щодо соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Бланкетні положення про відповідальність згідно із законами включені до законів «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (ст. 17), «Про відходи» (ст. 42), «Про металобрухт» (ст. 16), «Про нафту і газ» (ст. 51). Цей перелік можна продовжувати майже до безкінечності.

Іноді такі бланкетні норми дещо конкретизуються, визначається, що саме конкретно може встановлюватись законом, законодавством чи договором. Так, відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» споживач, який несвоєчасно оплатив житлово-комунальні послуги, зобов’язаний сплатити «пеню у встановлених законом чи договорах розмірах». Ці розміри можуть бути встановлені будь-якою правовою нормою — як загальною у відношенні до правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, так і спеціальною чи такою, сфера дії якої частково співпадає із сферою дії правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 зазначеного Закону. Інша справа, що розмір пені, який має бути встановлений відповідно до бланкетної норми, закріпленої у цьому законодавчому положенні, на цей час не передбачений будь-якими правовими нормами. Проте він може бути встановлений договором.

2. Іноді зустрічаються ускладнені бланкетні норми, із яких можна зробити висновки про те, що ж саме може бути встановлено і яким (загальним чи спеціальним) законом, але при цьому треба бути максимально уважним. Так ч. 3 ст. 198 ГК передбачається, що «відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором». Випадки, про які тут йдеться, не можуть встановлюватись загальними правовими нормами (у відношенні до правової норми, що закріплена у ч. 3 ст. 198 ГК). Отже, ці випадки не можуть бути встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, що текстуально закріплює правову норму, яка є загальною у відношенні до правової норми, передбаченої ч. 3 ст. 198 ГК. Вони можуть бути встановлені тільки спеціальними (у відношенні до правової норми, що закріплена в ч. 3 ст. 198 ГК) правовими нормами або правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії цієї правової норми. Спеціальними правовими нормами у відношенні до правової норми, що формулюється у ч. 1 ст. 198 ГК, є правові норми, що встановлені ч. 4 ст. 232 («відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк»), ч. 3 ст. 346 ГК («кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах»). Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК, не встановлює випадків, коли сплачуються відсотки за грошовими зобов’язаннями. Але такі випадки встановлюються правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (строку, впродовж якого сплачуються відсотки) до попереднього (права на отримання відсотків та обов’язку їх сплачувати).

Що стосується розміру і порядку, що відповідно до ч. 3 ст.198 ЦК мають визначатись, зокрема законом, то вони можуть визначатись будь-яким законом, у тому числі і загальним (у даному випадку частиною другою ст. 625 ЦК).

§ 87. Вплив хронологічного критерію на визначення закону, до якого відсилає застереження «якщо інше не встановлено законом»

Застереження «якщо інше не встановлено законом», «крім випадків, встановлених законом», «як правило», «за загальним правилом» передбачають, що інше може бути встановлено законом, що прийнятий як пізніше закону, що містить положення, до якого додане таке застереження, так і раніше.

1. Немає будь-яких логічних підстав для обмеження дії застереження, про яке йдеться, для твердження про те, що воно стосується тільки раніше чи тільки пізніше прийнятих законів.

Але належного розуміння цього немає ні в науці ні в судовій практиці. Так, Вищий господарський суд в одній із постанов[289] у наступний спосіб вирішив колізії між ст. 59 Закону «Про господарські товариства», що передбачає прийняття загальними зборами товариства з обмеженою відповідальністю рішення про внесення змін до статуту більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства, і положенням абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК («рішення про внесення змін до статуту товариства ... приймаються більшістю не менш як у ¾ голосів, якщо інше не встановлено законом»). Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що «діє загальний принцип — застосуванню підлягає норма, що прийнята пізніше, тобто підлягає застосуванню абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК». Є два заперечення проти такого висновку. По-перше, абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК стосується всіх видів товариства, а ст. 59 Закону «Про господарські товариства» — тільки товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак правова норма, що встановлена ст. 59 Закону «Про господарські товариства» є