Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Таким чином, на конституційному рівні були започатковані принципові зміни в системі відносин між прокуратурою і судом. Раніше нагляд прокуратури поширювався і на судову діяльність, реалізуючись у ряді процесуальних форм: як у кримінальному, так і в цивільному, судочинстві прокурор мав повноваження опротестовувати незаконні та необґрунтовані, на його думку, судові рішення, у той час як сторона мала право лише на оскарження; при перегляді судових рішень у порядку нагляду повноваження відповідних прокурорів на протест прирівнювались до відповідних повноважень голів судів вищого рівня та їхніх заступників, при цьому за прокурором також закріплювалось повноваження щодо надання висновку на предмет законності; в процедурі перегляду у порядку нагляду прокурор був наділений повноваженням призупиняти на певний час виконання опротестованого судового рішення, що набуло чинності; у цивільному судочинстві прокурор мав право надавати висновки на предмет законності в усіх судових інстанціях, при цьому при розгляді справи по суті висновок прокурора надавався після судових дебатів і сторони не мали можливості його оцінювати та висловлювати заперечення. Саме ця невідповідність демократичним принципам незалежності суддів, рівності сторін та змагальності судочинства отримала конституційний імпульс на поступове виправлення.

Законом УРСР Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР[1056] від 19 червня 1991 р. систему державних арбітражів було конституційно трансформовано в систему арбітражних судів. Зокрема, у главі 18 Суд і арбітраж ст. 161 було викладено у такій редакції: «Вирішення господарських спорів в Українській РСР здійснюється Вищим арбітражним судом Української РСР, арбітражними судами Кримської АРСР, областей, міста Києва. Втручання будь-яких органів, організацій і посадових осіб у діяльність арбітрів арбітражних судів щодо вирішення спорів не допускається». Із цього слідувало: 1) об’єднання різних видів арбітражу в єдину систему; 2) перейменування державного арбітражу на арбітражний суд; 3) залишення системи вирішення господарських спорів у відокремленому від загальної судової системи вигляді.

Ці зміни були продиктовані законодавчими перетвореннями на загальносоюзному рівні. Так, відповідно до Закону СРСР Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з удосконаленням системи державного арбітражу, прийнятого 26 грудня 1990 р. на З’їзді народних депутатів СРСР, ст. 163 Конституції СРСР у новій редакції передбачала, що вирішення господарських спорів у СРСР здійснюється Вищим арбітражним судом СРСР і створеними в республіках органами для вирішення господарських спорів. Виходячи з вимог цієї загальносоюзної конституційної норми, Верховна Рада СРСР 17 травня 1991 р. прийняла Закон СРСР Про Вищий арбітражний суд СРСР і Закон СРСР Про порядок вирішення господарських спорів Вищим арбітражним судом СРСР[1057].

Таким чином, у період, що передував проголошенню державної незалежності, вітчизняне правосуддя опинилось на перетині двох масштабних соціальних перетворень. З одного боку, у 1987–1991 рр. відбувався загальносоюзний процес демократизації, в рамках якого проводилося реформування системи юстиції, а з іншого — набував обертів рух на утвердження національної державності. Відтак трансформація в галузі судівництва відбувалась під впливом як політико-правових і законодавчих рішень, що приймались у рамках союзної держави, так і відроджуваної української національної свідомості, законодавчим виразом якої стали постулати Декларації про державний суверенітет України.

У цей короткий перехідний період фактично окреслювались основні контури майбутньої системи українського правосуддя та з’являлися паростки судової влади. Зокрема, відбулося розширення судової юрисдикції. Чисельні позасудові й квазісудові органи поступово перетворювались на судові інституції. Почалося відокремлення судових органів від системи органів державного управління.

Республіканська юридична система активно набувала потенцію самостійності й самодостатності. Посилилась роль суду в загально-соціальному масштабі. Зміцнились гарантії суддівської діяльності. І, нарешті, започаткувались кардинальні зміни у правосвідомості суддів та перетворення у правничому середовищі.

У відповідь на події 19 серпня 1991 р., кваліфіковані як спроба державного перевороту, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, яким відновила тисячолітню традицію національного державотворення та реалізувала вимоги Декларації про державний суверенітет України, перш за все право самовизначення української нації.

З моменту схвалення цього історичного конституційного акта всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. на території України правопорядок став спиратись виключно на Конституцію та закони України. Тепер де-юре остаточно розірвався правовий зв’язок між вищими органами юстиції і прокуратури Української Республіки та Радянського Союзу. Міністерство юстиції УРСР, Верховний Суд УРСР та Прокуратура УРСР набули статусу в абсолютному вимірі вищих органів, відповідно юстиції, судів та прокуратури.

Процес формування національної системи правосуддя відбувся без зовнішніх ускладнень. «Пуповина», якою республіканська юридична система була зв’язана із загальносоюзними органами, «пересохла» швидко та безболісно, без політичного та юридичного протиборства.

На момент проголошення української державності в суспільстві лише народжувалося розуміння судової влади. Попередня ідеологія, доктрина і практика виходили з ідеї всевладдя Рад (радянської влади), в якій суду відводилась роль лише інструменту реалізації соціалістичної загальнонародної влади. Законодавство і доктрина оперували лише поняттями «суд», «правосуддя», всіляко уникаючи згадки про суд як владу. Посада судді де-факто пов’язувалась із необхідністю членства у комуністичній партії, а судді вищих судів належали до партійної номенклатури. На суд, окрім здійснення правосуддя, покладалися функції боротьби зі злочинністю та профілактики злочинів, функції виховання громадян у дусі соціалістичної законності, утвердження єдиної радянської ідеології.

На момент проголошення державної незалежності в систему судів Української Республіки входили: Верховний Суд Української РСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди (ст. 149 Конституції УРСР, ст. 20 Закону УРСР Про судоустрій Української РСР від 5 червня 1981 р.).

Система вирішення господарських спорів між підприємствами, установами й організаціями перебувала у перехідному стані. Це був рух від адміністративно-господарського порядку до судового, від системи державних арбітражів союзно-республіканського та відомчого підпорядкування, системи комісій при виконавчих органах до судів економічної юрисдикції. Зокрема, 4 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон УРСР Про арбітражний суд[1058], а згодом, 6 листопада 1991 р., —