Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Таким чином, у Декларації про державний суверенітет України відобразилися не лише нові загальносоціальні та політико-правові концепти, а й нове розуміння системи правових цінностей. Хоча, слід зазначити, минуле зберігало інерцію розвитку і на підтвердження цього в Декларації ми зустрічаємо положення про повноваження Генерального прокурора Української РСР на здійснення найвищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів, що, як відомо, вступає в суттєву суперечність із принципом поділу влади.

Визначальним законодавчим конституційним актом, що кардинально змінив правову логіку функціонування вітчизняної юридичної системи, став уже згадуваний Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р., який, окрім іншого, встановив, що на території Української РСР забезпечується верховенство законів республіки (ст. 71). Тим самим суди, прокуратура та інші юридичні інституції фактично виводилися з підпорядкування союзних органів. При цьому слід зазначити, що ідея трансформації СРСР у нове федеративне чи конфедеративне утворення на той момент ще не була повністю відхилена і політико-правові зв’язки на загальносоюзному рівні, хоча й значно послаблені, продовжували існувати.

Соціально вагоме засадниче значення для судової влади мало прийняття Закону УРСР Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні[1054] від 17 квітня 1991р. (офіційна публікація — 8 травня 1991 р.). Цим актом суди були визнані органами здійснення юридичної оцінки фактів, пов’язаних із виконанням відповідної державної політики. Зокрема, після перевірки з боку органів прокуратури та державної безпеки за результатами розгляду справи суд дістав повноваження визнати особу необґрунтовано політично вмотивовано засудженою або підданою покаранню позасудовим органом у період з 1917 по 1991 рік.

Верховному Суду України було надано повноваження щодо перегляду в порядку нагляду й за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховними Судами УРСР і СРСР, ВТ та позасудовими органами, у тому числі за межами території колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України. Відповідно юрисдикція суду поширилася на сферу оцінки політичної влади у значній ретроспектива 3 моменту введення в дію цього закону судова влада здобула законодавчу підставу для проведення масової реабілітації жертв політичних репресій. Інтенсивна робота з вивчення й перевірки архівних справ та судової реабілітації жертв політичних репресій тривала майже десять років[1055].

На конституційному рівні в 1989 р. — першій половині 1991 р. у систему правосуддя було внесено цілий ряд змін. Зокрема, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 27 жовтня 1989 р. було підтверджено принцип виборності суддів і народних засідателів, який передбачав обрання: 1) народних суддів районних (міських) судів — відповідними обласними, Київською міською Радами народних депутатів; 2) суддів Верховного Суду Української РСР, а також обласних судів, Київського міського суду — Верховною Радою Української РСР; 3) народних засідателів районних (міських) народних судів — зборами громадян за місцем їхнього проживання або роботи відкритим голосуванням, а народних засідателів судів вищого рівня — відповідними Радами народних депутатів. Судді всіх судів обиралися строком на десять років, а народні депутати — строком на п’ять років, були відповідальні перед органами або виборцями, які їх обрали, звітували перед ними і могли бути ними відкликані (ст. 150). Верховний Суд Української РСР визнавався найвищим судовим органом, що здійснював нагляд за судовою діяльністю судів республіки (ст. 151). Стосовно суддів і народних засідателів діяв принцип їхньої незалежності і підкорення тільки законові. При цьому суддям і народним засідателям забезпечувались умови для безперешкодного і ефективного дотримання їхніх прав та виконання обов’язків. Будь-яке втручання в їхню діяльність зі здійснення правосуддя вважалось неприпустимим і таким, що тягне за собою відповідальність за законом. Недоторканність суддів і народних засідателів, а також інші гарантії їхньої незалежності встановлювалися Законом СРСР Про статус суддів в СРСР та іншими актами Союзу РСР і Української РСР (ст. 153).

Закон УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР від 24 жовтня 1990 р. наділив правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді Української РСР, окрім Верховного Суду і Генерального прокурора, також Конституційний Суд та Головного державного арбітра Української РСР (ч. 1 ст. 103). У процедурі обрання або призначення право представляти Верховній Раді Української РСР кандидатури Голови Конституційного Суду, Голови Верховного Суду, Генерального прокурора, Головного державного арбітра Української РСР, персонального складу Конституційного Суду Української РСР було закріплено за Головою Верховної Ради Української РСР (ч. З та 4 ст. 108). У ст. 149 Конституції Української РСР встановлювалося, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Української РСР. Також було запроваджено принцип несумісності суддівської діяльності з політичною, зокрема, у ст. 150 Основного Закону прямо встановлювалося, що судді не можуть бути народними депутатами і на час виконання своїх обов’язків припиняють членство у будь-яких політичних партіях і рухах.

Глава 19 Конституції Української РСР, що регламентувала статус прокуратури, у відповідності до згаданих конституційних змін визначила, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгоспами, кооперативами та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюють Генеральний прокурор Української РСР і підлеглі йому прокурори (ст. 162). Згідно зі ст. 163 Основного Закону Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою Української РСР, був відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний. Генеральний прокурор мав повноваження призначати на посади прокурорів областей, районних та міських прокурорів. Строк повноважень Генерального прокурора Української РСР і всіх прокурорів нижчого рівня встановлювався у межах п’яти років (ст. 164).

Окрім того, на конституційному рівні було закріплено, що органи прокуратури у здійсненні своїх повноважень є незалежними і керуються