Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Дивувався сам собі. Невже постарішав Іван Карпович? Не помолодшав точно. Можливо, наївся пригод. Небезпечних, неприємних, які залишали по собі рани на тілі й душі. Я б хотів сховатися і зачекати, але, на відміну від пароплава, не міг сховатися в бухті, мусив плисти попри шторм і вітер, мусив долати хвилі й перемагати стихію. Я стиснув зуби. Так, мені це не подобалося, я втратив наснагу від пригод, але я мав сили і я зробив би все, що мав зробити, аби тільки доплисти до Моніки.

Я знову дивився на величезні стіни води, які носилися морем і врізалися у скелі. Іноді ставало страшно, чи не змиє острів і нас разом із ним. Але команда пароплава, кілька десятків лінивих греків, спокійно дудлила вино на нижній палубі й нічим не переймалася. Капітан Спиридон узагалі десь спав. З одного боку, це значило, що перебувати в бухті безпечно, з іншого, — що шторм швидко не закінчиться й ми можемо застрягти тут на день чи й кілька днів. Це не входило в мої плани, але я розумів, що життя часто чхає на твої плани. Тим паче такі амбітні та чудові, як у мене. Я готовий був чекати й далі боротися. Стиснув кулаки. Я знав, що мені робити, куди плисти. Я все це знав.

— Іване Карповичу. — На корму вийшов Борис. — Дивитеся на шторм?

— Дивлюся.

— Якісь ви невеселі.

— А чого радіти? Людина загинула. Боюся, не остання на сьогодні.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що брешуть усі, сучі діти.

— Брешуть? Хто саме?

— Усі, усі до одного, Борю. Паліцин удає дурня і п’яницю, хитає його, меле абищо, але в потрібний момент завжди при зброї, стріляє добре й готовий давати відсіч. Дурень дурнем, а в сейфі зробив капкан. Племінниця його — не племінниця, а коханка.

— З чого ви узяли?

— З того, як дивиться він на неї. З синців на шиї, які вона старанно припудрює. З того, що у їхній каюті ліжка зсунуті.

— Може, племінниця з секретарем спить?

— Ні, секретар окремо, з Паліциним вона спить, який, я думаю, зовсім не Паліцин. І не до Святої землі їде.

— А куди ж?

— Цього не знаю. — Знизав плечима. — Далі. Волков, буцімто інженер із Тригорської мануфактури. Він із обладнанням працює, з металом та маслом, а руки в нього чогось білі, ніжні, наче, крім книжок, нічого не торкалися. А Вялькевич начебто вчений, тільки чому виправка в нього військова, чому спину тримає, як на параді? Або Фатіма. Російською розмовляє, не просто російською, а як у Бессарабії. Ми ж цю говірку знаємо. А ще свинину їсть, хоч і магометанка. І при зброї, хоч у них це не заведено. Усі брешуть.

— Але для чого? Нехай би ще коли в Росії були, а зараз навіщо брехати?

— Не знаю, але щось їх тримає тут разом.

— Для нас хоч небезпеки немає?

— Наче ні. Але Вялькевич дуже чогось мною зацікавився. Усе ходить розпитує.

— То спитаймо його. Під час вечері в кают-компанії?

— Може, і спитаємо, — кивнув я.

— Ох і хвилі! — зачаровано сказав Борис. Ми почули постріли. Десь у каютах.

Побігли на наш поверх, я про всяк випадок зачинив двері, щоб матроси не зайшли. Більше пострілів не було. Побачили відчинені двері в каюті Паліцина. Забігли туди.

Зібралися всі й наставили один на одного зброю. З одного боку Паліцин із дівкою і хлопцем, з другого боку — Волков, Фатіма та Вялькевич. Паліцин поранений у бік, Волков теж.

— Припиніть, ви що творите? — гримнув я. Браунінга не вихоплював, тут і без нього зброї вистачало.

— Арештуйте їх, Іване Карповичу! Це розбійники! — закричав Паліцин. — Грабувати мене прийшли!

— Брешеш, негіднику! — скрикнула Фатіма.

— Затули пельку, бабо! — гримнув на неї Паліцин. Вона на нього зброю наставила, а він на неї.

— Ну вже стріляйте, як померти дуже хочеться, — сказав я. — А як ні, то сховайте зброю. Нумо! Не почув, може, хтось? Ховайте зброю!

Не сховали.

— Він мусить померти, — сказала Фатіма.

— Мусить-мусить! — повторив Волков, який тримався рукою за поранений бік.

— Самі ви здохнете, нечиста сила! Вони з бунтівників, Іване Карповичу! З тих негідників, які государя нашого примусили відмовитися від корони! — кричав Паліцин. — Арештувати їх!

— Зброю сховали! — крикнув я. — Сховали!

— Іване Карповичу, я на державній службі. Виконую важливе завдання, будь ласка, не перешкоджайте мені, — схвильовано сказав Вялькевич. Усі здивовано на нього подивилися.

— То що, шпик? — Волков забув про Паліцина й прицілився у