Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Частина четверта

БІЛІ ЗЕМЛІ ЕМПАТИКИ

ДАНДЕЛО

Розділ I

ПОЧВАРА ПІД ЗÁМКОМ

Один

На першому поверсі експериментальної станції «Дуга-16», недалеко від лазарету, вони справді знайшли чималу кухню й комору, що до неї прилягала. І ще дещо знайшли: кабінет Річарда П. Сейра, що колись був у Багряного Короля начальником управління операцій, а тепер, завдяки спритній правій руці Сюзанни Дін, перебував на галявині наприкінці земного шляху. На письмовому столі в Сейра лежали навдивовижу повні досьє на них чотирьох. Сюзанна з Роландом знищили їх у шредері. У теках були фотографії Едді та Джейка, на які вони не могли дивитися без болю. Спогади були кращі.

На стіні кабінету висіли дві олійні картини в рамах. На одній було зображено міцного симпатичного хлопчину. Він був без сорочки, босий, зі скуйовдженим волоссям, усміхнений, зодягнений лише в джинси і з кобурою на плечах, на вигляд мав приблизно стільки ж років, скільки й Джейк. У картині було щось чуттєве, але не зовсім приємне. Сюзанна подумала, що художник, сей Сейр чи обидва належали до банди з Лавендер-Гіл (у Вілідж так іноді називали гомосексуалістів). Хлопчик був блакитноокий брюнет з червоними губами. На боці в нього виднів синюватий шрам, а на лівій п’яті була родима пляма, червона, як його губи. Перед ним лежав сніжно-білий кінь — мертвий. На вищирених зубах застигла кров. Ліва хлопчикова нога покоїлася на кінському крупі, а губи вигиналися у тріумфальній усмішці.

— Це Лламрі, кінь Артура Ельда, — сказав Роланд. — Його зображали на всіх прапорах Ґілеаду, з якими воїни йшли в бій. Він уважався сіґулом усього Серединного світу.

— Отже, якщо вірити картині, Багряний Король переможе? — запитала вона. — Чи, як не він, то його синочок, Мордред?

Роланд здійняв брови.

— Завдяки Джонові Фарсону солдати Багряного Короля вже давно завоювали землі Внутрішнього світу, — сказав він. Але одразу ж усміхнувся. Ця усмішка, така сонячна і така незвична на його зазвичай похмурому обличчі, завжди спантеличувала Сюзанну. — Але єдину битву, яка мала значення, виграли ми. На цій картині чиїсь солодкі мрії, не більше. — А потім приголомшив її: вклавши в удар кулака величезну лють, він розбив скло в рамі й висмикнув картину, порвавши її майже до половини. Та перш ніж він встиг пошматувати картину, як і збирався, Сюзанна зупинила його й показала на нижній куток. Там стояв підпис художника, маленькими літерами, проте з екстравагантною каліграфією: Патрік Денвіл.

На другій картині була Темна вежа: чорний, мов сажа, циліндр, що конусом здіймався до неба. Вона стояла на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, трояндового поля. У їхніх снах Вежа завжди видавалася вищою, ніж найвищий хмарочос Нью-Йорка (для Сюзанни це означало Емпайр-Стейт-Білдінг). А на картині не перевищувала шестисот футів, хоч це й не позбавляло її казкової величі. Спіраллю вгору йшли вузькі вікна, точнісінько як у їхніх снах. На верхівці виднілося еркерне вікно з різнобарвними шибками — і кожна (Роланд знав це напевне) відповідала барві кожної з куль Чародійської веселки. Внутрішнє коло було рожеве, як та куля, що її певний час зберігали у відьми на ім’я Рея, а центральне — мертва чорнота Чорної Тринадцятки.

— За тим вікном — кімната, куди я хочу потрапити, — Роланд постукав пальцем по склу над картиною. — Саме там закінчаться мої пошуки. — Його голос звучав тихо і благоговійно. — Цю картину намалювали не зі сну, Сюзанно. Таке відчуття, що я можу торкнутися й відчути фактуру кожної цеглини. Згодна?

— Так. — То було й усе, що вона спромоглася сказати. Від одного погляду на картину, яка висіла на стіні в покійного Річарда Сейра, їй перехопило подих. Зненацька все стало можливим. Кінець їхньої справи був у буквальному розумінні перед очима.

— Людина, яка її намалювала, мусила там бути, — задумливо промовив Роланд. — Мольберт стояв серед тих самих троянд.

— Патрік Денвіл, — прочитала вона. — Підпис той самий, що й на картині з Мордредом і мертвим конем. Бачиш?

— Бачу дуже добре.

— А бачиш стежку, що в’ється між трояндами й веде до сходинок біля підніжжя?

— Так. Сходинок дев’ятнадцять, не сумніваюся. Часит. І хмари на небі.

Їх Сюзанна теж бачила. Над Вежею вони закручувалися у вир і пливли геть, до Порталу Черепахи, на протилежний кінець Променя, вздовж якого вони досі торували собі шлях. І ще дещо вона помітила. На стіні Вежі, з проміжками п’ятдесят футів чи десь так, розташовано було балкони, оточені кованими огорожами. На другому балконі видніла червона пляма і три крихітні білі плямки: обличчя, замале, щоб його побачити, і пара піднятих догори рук.

— То Багряний Король? — показала Сюзанна жестом, не наважившись притулити кінчик пальця до скла над крихітною фігуркою, неначе та могла ожити і затягти її в картину.

— Так, — кивнув Роланд. — Ув’язнений і відрізаний від того єдиного, чого він прагнув у житті.

— То, може, ми просто піднімемося повз нього сходами й зробимо йому носа? — Побачивши спантеличений вираз обличчя Роланда, вона висолопила язика й продемонструвала, як роблять носа.

Стрілець знову всміхнувся, але цього разу ледь помітно і відсторонено.

— Думаю, це буде непросто, — сказав він.

— Я теж, — зітхнула Сюзанна.

Вони знайшли все, по що сюди прийшли (і навіть трохи більше), але все ніяк не могли наважитись вийти з Сейрового кабінету. Їх не відпускала картина. Сюзанна запитала у Роланда, чи не хотів би він узяти її з собою. Вирізати полотно з рами ножем для паперу, що лежав на столі у Сейра, і скрутити в рурку було б дуже просто. Роланд обміркував це, але зрештою похитав головою. Було в тій картині щось лиховісно живе, що могло привабити непотрібну увагу, як метеликів до світла. Та навіть якби цього не сталося, вони з Сюзанною могли забагато часу проводити, розглядаючи картину. Вона могла зробити їх неуважними чи, ще гірше, загіпнотизувати.

«Зрештою, може, це лише чергова пастка для розуму, — подумав він. — Як „Безсоння“».

— Ми залишимо її, — вирішив він. — Бо вже зовсім скоро, за декілька місяців, а може, й тижнів, побачимо саму Вежу на власні очі.

— Ти правда в це віриш? — слабким голосом спитала Сюзанна. — Роланде, ти говориш серйозно?

— Так.

— Побачимо всі втрьох? Чи нам з Юком теж доведеться померти, щоб відкрити тобі шлях до Вежі? Зрештою, починав ти на самоті, правда? Може, й закінчиш так само. Хіба не такого фіналу хотілося б будь-якому