Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Це не означає, що він його напише, — сказав Роланд. — Стівен Кінг — не вода, Сюзанно. Він лише труба, в яку ця вода тече.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, але не до кінця в це вірю.

Роланд теж вірив не до кінця. Він думав, чи не вказати Сюзанні, що мандри його почалися з Меджису і тоді з ним були Катберт і Алан, а коли наступного разу вони виїхали з Ґілеаду, до них приєднався Джеймі Декері — так тріо стало квартетом. Але справдешні його пошуки почалися вже після битви на Єрихонському пагорбі. Авжеж, на той час він уже був сам-один.

— Я почав одинаком, але закінчу інакше, — запевнив він. Сюзанна досить легко пересувалася кабінетом у офісному кріслі на коліщатах. Він висмикнув її з крісла і посадив собі на праве стегно — те, яке більше не надокучало болем. — Ви з Юком будете поряд, коли я відчиню двері, ви будете поряд, коли я зійду сходами нагору, ви будете зі мною, коли я розквитаюся з тим червоним гобліном і коли ввійду до кімнати нагорі.

Хоч Сюзанна промовчала, але ці слова прозвучали як брехня. А насправді їм обом здалося, що вони прозвучали як брехня.

Два

Знайдені консерви, пательню, два кухлі, дві тарілки і два набори ложок-виделок вони віднесли назад до готелю «Федік». Роланд додав ліхтарика, що слабенько світив від майже розряджених батарейок, різницького ножа і зручну сокирку з гумовою ручкою. Сюзанна знайшла кілька магазинних сіток, щоб нести ці нові ґунна. А ще на верхній полиці комори, прилеглої до кухні, знайшлося три бляшанки драглеподібної речовини.

— Це «Стерно», — пояснила вона у відповідь на стрільцеве питання. — Хороша штука. Її можна запалювати. Горить повільно і дає синє полум’я, досить гаряче, щоб на ньому готувати.

— Я думав, ми розкладемо маленьке вогнище за готелем, — сказав він. — А для нього мені ця смердючка точно не потрібна. — У його голосі відчувалося легке презирство.

— Звісно, ні. Але вона може стати нам у пригоді.

— Як?

— Не знаю, але… — Вона знизала плечима.

Біля дверей, що вели надвір, вони проминули комірчину прибиральниці, напхану різним мотлохом. Сюзанна вже була по горло сита Доґаном для одного дня, і їй кортіло якнайшвидше вибратися назовні, проте Роланд вирішив зазирнути всередину. Відра, віники і швабри він проігнорував, натомість звернувши увагу на плутанину мотузок і шнурів, скиданих на кучугуру в кутку. З вигляду підлоги, на якій вони лежали, Сюзанна здогадалася, що одного разу їх використовували для зведення тимчасового риштовання. А також зрозуміла, для чого Роланду потрібні мотузки, і серце в неї упало. Неначе все повернулося до початку.

— А я думала, що поїздкам на спині кінець, — різко, з виразними Деттиними нотками в голосі сказала вона.

— Думаю, це єдиний вихід, — відказав Роланд. — І я радий, що маю тепер сили нести тебе на собі.

— А той підземний хід — це єдиний шлях? Ти в цьому впевнений?

— Мабуть, якось можна і через замок вийти… — почав Роланд, але Сюзанна рішуче захитала головою.

— Не забувай, я була там нагорі з Мією. Урвище з боку Дискордії йде вниз щонайменше на п’ятсот футів. А може, й більше. Колись давно там, може, й були сходи, але тепер їх нема.

— Тоді залишаються тунелі, — сказав він. — Може, знайдемо щось, на чому ти могла б їхати, коли вийдемо на тому боці. Ще в якому-небудь містечку чи селі.

І знову Сюзанна захитала головою.

— Роланде, я думаю, цивілізація закінчується тут, у Федіку. А ще думаю, що треба нам якнайкраще запастися сякою-такою одежиною, бо буде холодно.

Одежини, щоб нею запастися, на відміну від провіанту, було на диво мало, бо ніхто не додумався зберегти кілька светрів і теплих курток у вакуумних бляшанках. Ковдри були, але навіть у шафах вони потоншали й розповзалися за найменшої нагоди, тож користі з них майже не було.

— Начхати і розтерти, — втомлено промовила вона. — Головне — вибратися звідси.

— Виберемося, — пообіцяв Роланд.

Три

Сюзанна в Сентрал-парку, і надворі досить холодно, тому від дихання з рота вириваються хмарки пари. Небо над головою біле від обрію до обрію. Вона дивиться вниз на білого ведмедя (він викачується на своєму кам’янистому острівці, і холоднеча його не турбує, а навпаки — тішить), і раптом довкола її талії змією обвивається чиясь рука. Теплі губи цмокають її в холодну щоку. Вона розвертається і бачить Едді з Джейком. У них однакові широкі усмішки, а на головах однакові червоні плетені шапочки. От тільки на шапочці Едді написано «ВЕСЕЛОГО», а в Джейка — «РІЗДВА». Вона розтуляє рота, щоб сказати їм: «Хлопці, вас не може тут бути, бо ви померли», — та раптом розуміє, з величезним і бурхливим полегшенням, що то був лише сон. Справді, як можна було повірити, що все сталося насправді? Не існує тварин, що розмовляють і називаються пухнастиками-шалапутами, і тахінів з тілами людей і головами тварин теж, немає місцин із назвою Федік чи замок Дискордія.

А передусім не існує стрільців. Джон Кеннеді був останній — її водій Енді мав рацію.

— Я приніс тобі гарячий шоколад, — Едді простягає їй чашку. Шоколад просто чудовий, mit schlag,[77] а на них — розсипи крихт мускатного горіха. Вона відчуває пахощі, що йдуть від чашки, і, беручи її в руки, відчуває його пальці, обтягнені рукавичками. Між ними повільно падають перші сніжинки тієї зими. І вона думає, як же це чудово — бути живою в старому доброму Нью-Йорку, як чудово, що дійсність — це дійсність, що вони разом цього року…

Якого року від Різдва Христового?

Вона насуплює брови, бо це серйозне питання, чи не так? Зрештою, Едді з вісімдесятих, а вона жила в Америці лише до 1964-го (чи то був 65-й?), що ж до Джейка, Джейка Чемберза в шапочці з написом «РІЗДВА», то хіба він не з сімдесятих? А якщо вони троє вихідці з трьох десятиріч другої половини двадцятого століття, то де їхня спільна точка перетину? Який зараз рік?

— ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, — промовляє голос із повітря (напевно, це голос Банґо Сканка, Великого Непроявленого Персонажа), — ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ. Усі твої друзі мертві.

І з кожним словом світ потроху втрачає реальні обриси. Едді з Джейком прозорішають, вона бачить крізь них. Глянувши вниз на білого ведмедя, вона бачить, що він лежить дохлий на своєму острівці, задерши догори лапи. Приємні пахощі гарячого шоколаду слабшають, замість них проступає затхлий запах старого тиньку, давнього дерева. Запах готельного номера, де вже багато років ніхто