Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

він. Біль звивається стегном униз, як розжарена мотузка, Господи Боже, тепер він залишився сам-на-сам з цим болем. Вже три роки минуло після нещасного випадку, що мало не забрав у нього життя, а біль нікуди не подівся. Хіба що трохи послабився, адже в людському тілі є дивовижний механізм зцілення («хот-енж», — думає він і всміхається), але іноді мучить нестерпно. Поки пише, він про біль узагалі не згадує, писання — це свого роду тодеш, але після кількох годин, проведених за столом, завжди непереливки.

Він думає про Джейка. Йому збіса прикро, що Джейк помер. Він здогадується, що після виходу цієї останньої книги читачі просто-таки оскаженіють від люті. Та й чому б їм не оскаженіти? Деякі з них знали Джейка Чемберза двадцять років, майже вдвічі довше, ніж хлопчик насправді прожив. Ох, які ж вони будуть сердиті. А коли він напише, що тужить за Джейком не менш, ніж вони, що він не менше од них здивований, що так сталося, чи повірять вони йому? Ич, розмріявся, як казав колись його дід. Він згадує «Мізері» — як Енні Вілкс назвала Пола Шелдона чортовим виродком за те, що той намагався позбутися дурної, тупої Мізері Честейн. Енні, яка кричала, що Пол письменник, а письменник — Бог для своїх персонажів, варто йому лише захотіти, і всі будуть живі-здорові.

Але він — не Бог. Принаймні не в цьому випадку. Він чудово знає, чорт забирай, що Джейка Чемберза не було на дорозі у день тієї аварії, і Роланда Дескейна там теж не було, про таке навіть думати смішно, Боже милий, вони ж вигадані, але також він знає, що пісня, яку він чує, сидячи перед своєю крутою друкарською машинкою «Макінтош», певної миті стає поховальною піснею Джейка Чемберза, і затулити на це вуха означало б геть втратити контакт з Вес’-Ка Ґан, а цього він робити не повинен. Якщо хоче закінчити роботу. Ця пісня — його єдина ниточка, слід із хлібних крихт, яким він має йти, якщо хоче коли-небудь вибратися з цього густого лісу сюжету, що його він сам же й посадив, і…

А ти впевнений, що це ти його посадив?

Ну… ні. Насправді він не певен. Все, викликайте людей у білих халатах.

І ти на сто відсотків переконаний, що того дня Джейка там не було? Якщо розібратися, що з того триклятого нещасного випадку ти пам’ятаєш?

Не густо. Він пам’ятає, як побачив на обрії дах фургона Браяна Сміта і зрозумів, що той їде не по дорозі, як слід було б, а узбіччям. А після того пам’ятає, як Сміт сидів на кам’яній стіні й повідомляв йому, що нога в нього зламана щонайменше в шести, а може, і в семи місцях. Але між цими двома спогадами: про наближення і про безпосередній наслідок — плівка його пам’яті засвічена.

Чи майже засвічена.

Та іноді серед ночі, коли він пробуджується від снів, яких не може згадати…

Іноді з’являються… ну…

— Іноді з’являються голоси, — промовляє він. — Чому б тобі це не сказати?

І сміється:

— Здається, я щойно сказав.

Він чує стукіт кігтів об підлогу в коридорі, і в двері кабінету просовується довгий писок Марлоу. Він з породи вельських корґі, куцолапий, з довгими вухами, уже старенький, зі своїми болячками, не кажучи вже про око, яке йому торік видалили разом із раковою пухлиною. Ветеринар сказав, що він, найпевніше, не одужає, але він одчапав. Чудесний пес. Міцний горішок. Він підводить голову і дивиться на письменника зі своєю давньою усмішкою до вух. «Ну як воно, братику? — наче питає той погляд. — Знайшов сьогодні правильні слова? Як ти?»

— Я в порядку, — каже Кінг до Марлоу. — Тримаюся. Твої як справи?

Марлоу (іноді його називають «Пикомайстром») метляє у відповідь своїм задом, замученим від артриту.

«Знову ти». Ось що я йому сказав. А він спитав: «Пам’ятаєш мене?» А може, просто сказав… «Пам’ятаєш мене». Я сказав йому, що хочу пити. А він відповів, що в нього немає нічого попити, сказав «мені шкода», а я обізвав його брехуном. І я був правий, обізвавши його брехуном, бо йому нітрохи не було шкода. Йому було глибоко начхати на те, що я хочу пити, бо Джейк помер і він намагався повісити провину на мене, сучий син намагався повісити все на мене…

— Але насправді цього всього не було, — каже Кінг, проводжаючи поглядом Марлоу, котрий перевальцем тьопає на кухню, щоб перевірити свою миску і знову надовго залягти спати. Вдома, крім них двох, нікого немає, а за таких обставин він часто розмовляє сам із собою. — Ти ж розумієш це, правда? Що насправді цього не було?

Йому здається, що розуміє, та все одно: Джейк помер дуже дивно. Джейк присутній в усіх його нотатках, та це й не дивно, бо Джейк мав дожити до самого кінця циклу. Взагалі-то вони всі мали дожити. Звісно, письменник не може контролювати жодну свою історію, крім поганих, тих, що народжуються мертвими, проте ця настільки вийшла з-під контролю, що це вже просто безглуздо. Насправді це більше скидається на пасивний перегляд того, що відбувається перед очима (чи слухання пісні), ніж писання розтриклятої вигаданої історії.

Він вирішує зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і желе та забути про всю цю чортівню до наступного дня. Сьогодні він піде дивитися «Криваву роботу», новий фільм Клінта Іствуда з ним же в головній ролі, і радітиме з того, що може кудись піти, щось робити. Бо завтра знову за письмовий стіл, і якісь деталі фільму можуть потрапити до книги — бо ж і самого Роланда він частково списав з Клінта Іствуда, з людини-без-імені Серджіо Леоне.

До речі… про книжки…

На журнальному столику лежить книга, яку сьогодні вранці привезли кур’єрською службою з його офісу в Банґорі: «Повне зібрання поетичних творів Роберта Браунінга». Певна річ, є в ній і епічна поема «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов», яка лягла в основу довгого (і важкого) циклу Кінга. Зненацька йому спадає одна думка, і на обличчі з’являється такий вираз, ніби він от-от розрегочеться. Неначе прочитавши його відчуття (а може, й без «неначе»: Кінг завжди підозрював, що собаки відносно недавно емігрували з того краю Емпатики, де всі чудово розуміють, як ти почуваєшся), Марлоу всміхається ще ширше.

— Одне місце для поеми, старий, — каже Кінг і кидає книгу назад на журнальний столик. Томик доволі грубий, тож і падає він з гуркотом. — Одне і лише одне місце. — Кінг зручніше вмощується в кріслі й