Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

ти не спиш. Ти в цю пору на чатах.

— Чого?! Знаєш, уже пізно розпитувать, що ти маєш на увазі. Зійди з лінії, я чекаю дзвінка.

— Від кого?

— Від Паваротті.

— А коли він мав подзвонити?

— Об одинадцятій.

— Е-е, ’начить, уже не подзвоне. Якщо мав об одинадцятій, то й подзвонив би об одинадцятій. Ти ж йо’о знаєш.

— Я те ж саме думав.

— А нащо йому дзвонить тобі так пізно?

— Та посилав його підчистити одне дільце в «Чотирьох сезонах».

— Дурничка, а він усе ще не відзвонився? Дивуюся, що ти не пошлеш за ним двійко братиків — перевірити...

— Не вчи мене, як і що робить, Віпере.

— А в тебе й справді щось у штанях свербить.

— Не подобається мені, коли єдиний надійний у всьому Копенгагені чоловік — і раптом не виправдовує довіри.

— Ауч.

— Ауч? Це ти від своїх нових америкосівських друзяк набрався?

— Мабуть. Слухай. А може, щось сталося і він мусив залягти? Ти ж знаєш: він не дзвонитиме, поки діло не зроблене як слід. Тільки після цього.

— Не знаю.

— А я знаю. Ну, менше з тим. А як так виходить, що про зміну планів тут відомо мало не всім, крім мене? Я прям’ на ідіота схожий перед тією колумбійською сучкою.

— Бра’, ну скільки разів повторювати, щоб ти не обговорював зі мною справи моїм телефоном?

— Що за бомбоклат, Джосі! Ми ж маємо справу з «травою». Ти ж мені так і сказав, коли посилав сюди: «Всі сили — на ґанджу». І жодного разу не заїкнувся про «біляк».

— Брате, кажу тобі вже вчетверте. «Трава» — занадто клопітно, і, чорт забирай, вона габаритна. Крім того, янкі тепер вирощують власну «траву», і їм не треба наша. А «біляк» займає менше місця, тоді як грошей за нього — в сім разів більше.

— Не ’наю, не ’наю. Ці кубинці мені поперек горла, друзяко. Вже які комуняки були слизькі, але ці, в Америці, — в натурі урвиголови. І ніхто з них не вміє водити авто.

— Особливо та баба — взагалі причмелена. Та, що всім заправляє, знаєш? Узагалі, в сраку, скажена сука. Братане, вона всю ніч лиже своїм лярвочкам поцьку, а назавтра їх убиває.

— Хто тобі це сказав?

— Та сам знаю.

— Віпере, я тобі сам завтра передзвоню по «Джамінтел»[391]. А то в таку ніч у телефона, сам знаєш, вуха можуть відрости. Сходи поки куди-небудь, відірвися. Таким, як ти, там є де відірватися.

— Ти що маєш на увазі?

— Та те. Тільки не влаштовуй більше такої срані, як минулого тижня в «Мірамаре».

— Йоу, а що мені лишалося? Той чувак мене схопив за...

— Годі. Ти як гадаєш: що мені робити з Паваротті?

— Дай йому час до ранку. Якщо від ньо’о нічо’ не почуєш, то досить скоро почуєш про ньо’о.

— На добраніч, Віпере. І не довіряй тій колумбійській сучці. Я тільки на тому тижні зрозумів, що вона — лише тимчасова зупинка перед пунктом, куди ми справді мітимо.

— Хм... І що ж це за пункт, милий мій братику?

— Нью-Йорк.

Сер Артур Джордж Дженнінгс

ось нове повіяло в повітрі, — недобрий вітер. Малярійний. І багатьом ще належить постраждати, а багатьом і померти — двом, трьом, сотні, восьмистам, восьмистам дев’яти... А тимчасом я дивлюся, як ти кружляєш, немов, у ритм і на випередження, стрибаючи вгору-вниз на сцені, завжди приземляючись на свій багатостраждальний великий палець. Чимало років тому, на футбольному полі, один гравець, у взутті зі шпичаками, — ну от хто в такому грає у футбол? — копнув тобі по нозі так, що розсік на ній великий палець. А коли ти був ще зовсім хлоп’ям, то мало не розрубав його навпіл сапкою. Рак — це бунт; клітина, що повстає проти тіла і по-зрадницьки, часточка за часточкою, спокушає інших рівнятися на неї. Я розділю твої часточки — і підкорю. Одну за одною знерухомлю твої кінцівки; наллю отрутою твої кістки, бо ж глянь: я не маю нічого, крім темряви. І неважливо, скільки разів мати перебинтовувала тобі палець марлею, посипала порошком «Ґолд Бонд»[392] — його так і не вилікували.

І ось щось нове повіяло в повітрі. Троє білих людей постукали у твої двері. П’ять років тому перший з них попередив, щоб ти не виїздив. У глибині тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року третій — вони завжди знали, де тебе знайти, — застеріг, щоб ти не повертався. Другий з’явився з дарами. Ти його вже до пуття й не пам’ятаєш, але ж він приходив до тебе — як один із трьох волхвів, з коробкою, упакованою як на Різдво. Ти розкрив її й аж підстрибнув, — хтось же знав, що кожен босяк у гето потайки мріє бути чоловіком, що застрелив Ліберті Веланса[393]. Коричневі чоботи, зміїна шкіра, загравання з червоним, — хтось же знав, що чоботи ти любиш майже так само, як коричневі шкіряні штани. Ти взув правий — і скрикнув, як той хлопчик, що зламав ступню, намагаючись розколоти нею кокос. Чобіт ти зняв, відкинув убік і не зводив очей зі свого великого пальця, який, у такт биттю твого пульсу, ритмічно бризкав кров’ю. У Джиллі та Джорджі напоготові були ножі. Надріз по шву, шкіру з чобота спущено, і ось він — тонкий витягнутий мідний дротик, пряма бездоганна голка, побачивши яку, ти мимоволі подумав про Сплячу красуню.

Щось нове повіяло в повітрі. Біля підніжжя Варейка-Гіллзу виходить з дому чоловік на прізвисько Коппер і зачиняє ворота. Індигова ніч накочується і сходить, сходить і накочується. Він робить два кроки, а ось третього вже не робить. Чоловік на прізвисько Коппер падає і випльовує невеликий згусток крові, що підкотив з грудей і живота. Стрілець кидає на землю М1, але передумує й підіймає, після чого біжить до вже рухомої автівки.

Ти в студії, з гуртом, створюєш нову пісню. Годинник цокає за ямайським часом. Ті, хто спостерігають, роблять кілька затяжок «травичкою» і передають далі по колу. Два гітарних соло звиваються тугим клубком, немов зчеплені в сутичці змії. Новий гітарист з коротшими дредами — рокер і шанувальник Гендрикса, — догравши, висмикує з гітари шнур. Ти кидаєш