Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Ямайки краще, бо воно якось та працює. А тому, коли певні люди зчиняють ледь не паніку від того нібито хорошого, що загрожує наступним виборам, — особливо коли очевидно, до чого це все може призвести, — у мене починає дзвонити телефон. Моя жінка тоді прийняла повідомлення, що складалося з усього одного слова.

— Коппер.

— Ну, і?.. Далі що?

— Все, просто Коппер.

Ніяких проблем. Цей пузатий шматок лайна ненависний мені з найпершого дня, який був дуже давно. Але від замирення Коппер дурнішим не став, тобто не втратив пильності. На пагорбах він жив собі поживав цілком безпечно, як і потім у Копенгагені, і навіть у Восьми Провулках. Але від поліції він застрахований не був. Коппер не грає в ті ігри, правила яких не знає. А тому на одній з недільних вечірок у Рейтауні я підійшов до нього і сказав:

— Послухай, Коппере. Ось ти і такі, як ти, що живуть на пагорбах, коли востаннє ласували смаженою рибкою?

— У-у-у, по правді кажучи, я вже й запах той забув.

— Та ти що? Ну, так не годиться. Завтра, ось прямо-таки завтра вирушаємо прямо на берег, смажимо там рибу і фестивалимо.

— Овва. Реально фестивалимо? І засмажка на риб’ячому жиру? Та ти хто такий, демон-спокусник, чи що?

— Смажений жовтий батат, печена кукурудзочка з сухим кокосом, десяток рибок з маніокою, п’ять — з перчиком, ще п’ять засмагають у власному жирку... То як?

— О-о, Г’споди, чоловіче добрий!

— Готуй кого-небудь зі своїх, щоб вони виїхали у Форт-Кларенс.

— На вавилонський пляж? Оце вже ні!

— Я скажу про тебе охороні. Та ну, можна подумати, ти сам не хоч’. Купа риби й інших утіх, повеселишся, погуляєш вавилонським пляжем, а фараонів і близько не буде.

— Чоловіче, був би ти жінкою, я б упав на одне коліно й освідчився тобі. Але, братане, не мо’у я на таке лайно клюнути. Я й до дамби ще не доїду, як за мною приклеяться відразу три фараонські тарандайки. І рук підняти не встигну. Хоча вони цьо’о й ждать не будуть.

— Бра’, та ти головою мізкуй. Фараони вважають себе такими розумаками. Вони ж точно впевнені, що погані хлопці, щоб їх обдурити, їздять якраз обхідними шляхами.

— Ну...

— Та яке там «ну»! Найліпший спосіб заховатися — це бути на видноті.

— Звучить як гівняна ідея.

— Послухай, я коли-небудь у житті пропонував хоч одну гівняну ідею? Якщо хочеш попастися фараонам — їдь по дамбі, їдь через Тренчтаун, через Максфілд-парк-авеню. А якщо хочеш доїхати до пляжу з миром, їдь тією дорогою, якої остерігаєшся. Ти що, за всі ці роки не розкумкав, як мислять фараони? Та їм і в голову не прийде, що ти серед білого дня можеш їхати Гарбор-стритом. Тому там і не патрулюватимуть.

Ненажера в одному — він у всьому ненажера. Наприкінці я кажу Копперові запитати там міс Джині — кулі, яка має на пляжі свою рибальську халупу. А в халупі тій — дві стиглі дочки з розкосими очима, Бетсі та Петсі. Затягни одну з них у тачку — і матимеш ще й десерт.

Тієї ж ночі я буджу телефонним дзвінком поліційного інспектора. Коппер до пляжу так і не доїхав.

Одна хвилина.

Сорок п’ять секунд.

Двадцять секунд.

П’ять.

Слухавку я хапаю на першому ж дзвінку: надто не терпиться.

— Ну?

— Тебе мати вчила гарним манерам? Пристойні люди спершу вітаються.

— І?

— Звершилось!..

— Ісус знає, що ти вкрав його слова?[389]

— О Господи... Джосі Вейлзе, тільки не кажи мені, що ти богобоязний чоловік.

— Ні, я всього лише святитель. Де?

— На дамбі.

— П’ятдесят шість разів?

— Босе, ти мене, часом, не плутаєш із персонажем з «Вулиці Сезам»[390]?

— Переконайся, щоб у газети обов’язково просочилося: п’ятдесят шість куль. Чуєш мене?

— Чую, босе.

— П’ятдесят шість.

— П’ятдесят шість. Тут ще дещо, я...

Вішаю слухавку. Чортів дзвінок з’їв усі чотири хвилини. Він сьогодні більш мене не набере.

Сорок три секунди.

Тридцять п’ять секунд.

Дванадцять.

Одна.

Мінус п’ять.

Мінус десять.

Мінус хвилина.

— Ти спізнився.

— Вибач, босе.

— Ну?

— Босе... Я цей-го... не знаю, як і сказати.

— Ліпше тобі вже якось сказати.

— Він зник, босе.

— Люди просто так самі не зникають. Тільки зі сторонньою допомогою.

— Він утік, босе.

— Ти про що, в сраку, говориш? Куди він утік, ідіоте? У нього що, віза є?

— Не ’наю, босе, але ми вже скрізь шукали. Дома, в домі його жінки, в домі ще однієї його жінки, в клубі Рейтауна, де він колись працював. Навіть у домі Співака, де він мав кімнату для зустрічей. Відучора пасем його на всіх дорогах.

— І?..

— Нічого. Коли ще раз трусили хату, усе, крім одного комода, було виметено дочиста. І павутини не лишилося.

— Ти хочеш мені сказати, що один ідіот-раста зумів утекти від десятьох крутих хлопців? Так? А мо’, ти йому послав звісточку, що ви за ним ідете?

— Та ні, босе.

— Ну, тоді тобі ліпше його відшукати.

— Так, босе.

— І ще одне.

— Так, босе?

— З’ясуй, хто до нього довів цей витік, і вбий його. І, бра’, якщо ти за три дні не знайдеш його, я вб’ю тебе.

Мовчу і чекаю, поки він повісить слухавку.

Чортів бомбоклат.

Лайно.

Не знаю, чи я думаю це, чи кажу вголос. Дочка моя так і спить, пустивши мені на праве коліно слинку. Щойно зник Тристан Філліпс — той самий раста, який, власне, накреслив карту замирення й очолював так звану «раду єдності». Такі-от справи. Залишається додати його до таких, як Гекл. Мертвий чи живий, але він стопудово зник. Та Пітер Нессер від цього не порозумнішає — бо ж тупий від природи. І тут до мене доходить, що один дзвінок я пропустив. Точніше, його просто не було. Від чоловіка, який не спізнюється ніколи. Взагалі ніколи.

П’ять хвилин затримки.

Сім хвилин.

Десять хвилин.

П’ятнадцять.

Двадцять.

Тоні Паваротті. Я піднімаю слухавку — і чую гудок. Кладу слухавку назад, аж тут лунає дзвінок.

— Тоні?

— Ні. Це я, Віпер.

— Чого тре’, Віпере?

— У тебе там що, мурахи у штанях сверблять?

— Звідки ти знав, що я не сплю?

— Так усі знають, що