Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

необхідності розширення судової юрисдикції, запровадження суду присяжних, реформи правоохоронних органів та системи юстиції. У засобах масової інформації активно друкувалися міжнародно-правові акти у сфері правосуддя та прав людини, поширювались і обговорювались матеріали щодо функціонування правових порядків на прикладі демократичних країн. Буквально за декілька років суттєво змінились акценти у вітчизняній правовій доктрині та значно розширилося коло міжнародних наукових зв’язків.

Нові правові ідеї почали втілюватись і в законодавчій сфері. Зокрема, в порядку реалізації положень ч. 2 ст. 58 Конституції СРСР Законами СРСР від 30 червня 1987 р. Про порядок оскарлсення в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемлюють права громадян[1044] (діяв із 1 січня 1988 р. по 30 червня 1990 р.) та від 2 листопада 1989 р. Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що ущемлюють права громадян[1045] (набув чинності 1 липня 1990 р.) було визначено та запроваджено порядок оскарження до суду неправомірних дій спочатку посадових осіб, а згодом — і колегіальних органів державного управління. Юридична практика демонструвала доволі позитивну динаміку застосування цих законів, які пробудили до життя досі «приспану» конституційну норму, з високим відсотком задоволення позовів до органів влади й посадових осіб.

Окрім того, Законами СРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР[1046] від 1 грудня 1988 р. та Про конституційний нагляд в СРСР[1047] від 23 грудня 1989 р. було передбачено створення нового державного органу — Комітету конституційного нагляду СРСР. Персональний склад комітету в кількості 21 особи було сформовано на підставі постанови З’їзду народних депутатів СРСР Про обрання Комітету конституційного нагляду СРСР[1048] від 23 грудня 1989 р. та постанови Верховної Ради СРСР Про обрання членів Комітету конституційного нагляду СРСР[1049] від 26 квітня 1990 р. Головою комітету став авторитетний теоретик права С. С. Алексеев. Від Української РСР до його складу було обрано завідувача юридичного відділу Президії Верховної Ради УРСР, доктора юридичних наук Ф. Г. Бурчака.

Ідея впровадження конституційного нагляду була відображена й на республіканському конституційному рівні. Так, Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1050] від 27 жовтня 1989 р. було встановлено, що Комітет конституційного нагляду Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР строком на десять років із числа спеціалістів у галузі політики і права у складі Голови, заступника Голови і 7 членів Комітету (ст. 112). За ними закріплювалися гарантії їхньої незалежності та підпорядкування тільки Конституції СРСР і Конституції Української РСР. Комітет уповноважувався здійснювати конституційний нагляд за проектами законів, постановами й розпорядженнями Ради Міністрів Української РСР, актами місцевих Рад народних депутатів, інших державних органів і громадських організацій республіки. Прийняття комітетом висновку щодо невідповідності акта Конституції і законам Української РСР передбачало зупинення його дії з подальшим входженням із поданням до Верховної Ради Української РСР або Ради Міністрів Української РСР на предмет скасування цього акта.

Подальшими конституційними змінами (Законом УРСР Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР[1051] від 24 жовтня 1990 р.) Комітет було перейменовано на Конституційний Суд Української РСР із розширенням його складу до 25 членів, яких мала обирати Верховна Рада Української РСР із числа спеціалістів у галузі права. При цьому передбачалась їхня незалежність і підпорядкування тільки Конституції Української РСР.

На практичному рівні ні перше, ні друге конституційне положення не було реалізовано. Разом з тим не слід применшувати значення цих конституційних норм, які чітко визначили спрямування найвищої політичної волі у республіці щодо перспективи запровадження конституційної юстиції.

4 серпня 1989 р., як зазначалось у попередньому розділі, було прийнято Закон СРСР Про статус суддів в СРСР[1052], центральна ідея якого полягала у необхідності утвердження незалежності суддів. Відповідно до його положень незалежність суддів забезпечувалась особливим порядком обрання та звільнення суддів; гарантіями недоторканності суддів і народних засідателів; суворою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею нарадчої кімнати; відповідальністю громадян і посадових осіб за неповагу до суду і незаконний вплив на розгляд судових справ; належними матеріально-технічними умовами роботи суду, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, яке відповідає їхньому високому статусу. Цим законом було збільшено строки повноважень суддів з 5 до 10 років, а також встановлено, що судді й народні засідателі є незалежними і підпорядковуються лише закону. В Законі було залишено положення про підзвітність суддів і народних засідателів виборцям або органам, які їх обрали, але інститут відкликання і дострокового звільнення суддів і народних засідателів пов’язано з необхідністю прийняття спеціального законодавства.

Цим актом також запроваджувались інститут щорічного скликання суддівських конференцій та формування виключно із числа суддів кваліфікаційних колегій суддів як органів добору кандидатів на посаду судді, рекомендування суддів на суддівські посади, атестації суддів, а також притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. 15 грудня 1989 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР було затверджено Положення про конференції суддів районних (міських) народних судів та обласних, Київського міського судів[1053]. Матеріально-технічне забезпечення роботи цих конференцій здійснювали управління юстиції, а організація та контроль за виконанням рішень конференцій покладалися на відповідні управління юстиції та суди обласного рівня. Тим самим започатковувалися майбутні засади суддівського самоврядування.

Ці та інші законодавчі зміни в комплексі нових політико-ідеологічних рішень і дій формували в суспільстві певний соціальний дороговказ подальшого розвитку