Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

річ у тому, що література мусить від життя відрізнятися. Фільтрувати життя, очищувати, рафінувати. Щоб усе було прозоро: ось злочинець, ось мотив, ось так він злочин скоїв, а ось так ми його знайшли. Від цієї ясності жити легше. Бо каламуті і в житті вистачає, а як ще і в книжках вона трапиться, то хоч...

Пролунав постріл. Усі, хто був у кают-компанії, підхопилися зі своїх місць і схопилися за зброю.

— Здається, в каютах! — сказав Борис.

Ми вийшли в коридор. Дивилися на двері чотирьох кают. Стогін з-за дверей каюти, яку займав Паліцин із племінницею й секретаркою. Ми підійшли. Паліцин відчинив двері. Дивно, він же видавався п’яним, а зараз ходив і не хитався, руки не тремтіли, і зброю тримав упевнено. Ми зайшли в каюту і побачили на підлозі скривавленого Григоріу.

— Ах ти ж негідник! — закричав Паліцин. — Він хотів пограбувати мене!

Це й так було видно. Григоріу лежав біля відчиненої валізи і тихо лаявся.

— Хотів відчинити мій дорожній сейф! Але не знав про маленьку таємницю, яка чекала на злодіїв! — Паліцин зареготав. Григоріу смикнувся і затих. — У сейфі вмонтовано невеличкий пістолет на той випадок, якщо хтось чужий спробує його відчинити без відома господаря! Німецька конструкція! Спрацювала!

Ми всі дивилися на тіло Григоріу.

— Що з цим робити? — спитав Вялькевич.

— Та що, дочекаємося темряви й викинемо за борт! — сказав Паліцин. — Собаці — собача смерть! Це ж треба! Ми разом спина до спини відбивалися від розбійників, а зараз він вирішив обікрасти мене! І двері якось відчинив!

— Він був не той, за кого себе видавав, — сказав я. — Якийсь злодій.

Перевірив кишені. В одній знайшов в’язку відмичок. Ось чим він відчиняв двері. У внутрішній кишені знайшов пакунок, зашитий у брезент.

— Подивимося? — спитав у товариства. Всі кивнули. Я взяв ніж покійного, розрізав брезент. Там був паспорт на ім’я Костянтина Туманова, ростовського міщанина. Ще у паспорті була вирізка з газети, яку я показувати не став, а непомітно сховав.

— То він точно не Григоріу! — сказала Фатіма. — А я ж дивлюся, що він розмовляв не так, як у нас у Бессарабії!

— У вас у Бессарабії? — перепитав Волков. Фатіма почервоніла.

— Ну, я там проїздила і деякий час жила, чекаючи коридору на кордоні. То що ми будемо робити з тілом? — змінила тему жінка.

— Зачиніть двері в каюту! — наказав я. Двері зачинили, я зрадів, що тіло не бачив ніхто з команди.

— Якщо сповістити капітана, він попливе до найближчого порту, щоб здати нас поліції. Поліція провадитиме розслідування, що коштуватиме нам багато нервів, часу й грошей, — сказав Борис.

— За борт покидька — та й усе! — сказав Паліцин.

Ніхто не став йому заперечувати. Тіло віднесли під стіну каюти, племінниця Паліцина прибрала кров. Усі стали якісь напружені. Здавалося, відбита атака розбійників у горах нас об’єднала, а тепер знову кожен був сам за себе й дивився на інших вороже. У кают-компанію ніхто повертатися не схотів, розійшлися по каютах. Я ж вийшов на палубу. Побачив двох моряків, що палили люльки. Їхній кубрик на поверх нижче, у трюмі. Мали почути постріл, попри завивання вітру.

Я відійшов на корму і захоплено почав дивитися на шторм. Хвилі, величезні хвилі розміром із гору, з пінястими шапками, з темною потугою крутих схилів, гуляли морем, перекочувалися одна в іншу, а потім, страшно зашумівши, зіштовхувалися з острівцем. Страшно було уявити, що сталося б із будь-яким кораблем, який потрапив би під ті гори хвиль. Вони нагадували про справжній розмір людини у цьому світі. Пилом були, пилом і залишаємося, хоч інколи думаємо, що справжні гори, що можемо все і ніщо нас не зупинить.

Вітер вив, а я згадував про Одіссея. Маленька людина пливла проти течії, не втрачала надії і боролася до останнього. Пил пилом, та, як кажуть, і в горобця серце є. Як мене тільки не ганяло, а ось уже серед моря я. І як же було радісно від того, що наш пароплав кинув якір у невеличкій, вузенькій бухті, стиснутій високими скелями маленького острівця.

Ось знову хвиля, заввишки як дзвіниця Преображенського собору в Сумах. Як же приємно було спостерігати за цими величезними хвилями з бухти, де наш пароплав лише трохи погойдувався, прикритий скелями. Як же було добре перебувати на відстані від страшної небезпеки, роздивлятися її у бінокль і не боятися, що вона наздожене! Подумав що, мабуть, старішаю. Раніше любив небезпеку, відповідав на всі виклики долі, раніше б мені було цікаво вийти в море і битися з тими хвилями, здолати їх, приборкати, перемогти. Я так і робив, стрибав із небезпечної хвилі на ще небезпечнішу, перетворивши своє життя на суцільну низку ризикованих пригод. Я дещо вмів, і мені щастило, я перемагав і залишався живим. І щоразу мені було мало, і я хотів нових пригод, нових хвиль. Я відчував у собі силу, і мені щастило. Я любив грати і грав, відчайдушно, захоплено, забувши про все.

Але тепер я дивився на хвилі і відчував не захват, не солодке передчуття боротьби та перемоги, а якусь виснаженість. Я не хотів кидатися у хвилі життя, які оточували мене, я хотів знайти ось таку саму бухту, сховатися в ній і дивитися на все з безпечної хованки, а то й зовсім не дивитися, відвернутися і забути. Я не хотів ризикувати, я наситився пригодами, я мріяв про тишу та спокій, цінність яких гостро розумів