Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— Але ти вважаєш, що нам доведеться.

— Там є один тунель, що проходить глибоко під замком і виводить на той бік, у Дискордію. Тед і його друзі знайшли його, зловивши в повітрі уривки старих думок, думок-привидів, як назвав їх Тед. Фред знайшов у кишені кусень крейди й позначив для мене той коридор, але все одно знайти його ще раз буде непросто. Тунелі там, унизу, більше схожі на той лабіринт з давньогрецького міфу, де, здається, бігав бик-монстр. Напевно, знайти той коридор ми зможемо…

Нахилившись, Роланд погладив Юка.

— Знайдемо. Цей парубок піде твоїм слідом. Правда ж, Юку?

Юк поглянув на нього обведеними золотом очима, але промовчав.

— А ще, — повела далі Сюзанна, — Тед із друзями встановили контакт з розумом істот, що живуть в ущелині за містом. У них це вийшло ненароком, але вийшло. Ті створіння не дружать з Багряним Королем і не ворогують з ним. Вони самі за себе, але вони мислять. І вміють читати та передавати думки. Вони знали, що ми там, і охоче пішли на контакт. Тед і його друзі сказали, що ці тварюки вже давно копають тунель до катакомб під експериментальною станцією і дуже скоро вирвуться на волю. А щойно вирвуться на волю, то розбредуться куди забажають.

Роланд мовчки обміркував почуте, погойдуючись на стесаних підборах чобіт. Він сподівався, що, коли тварюки вийдуть на волю, вони з Сюзанною будуть уже далеко… а може, це станеться перед тим, як сюди прийде Мордред, і недолітку доведеться з ними битися, якщо він схоче наздогнати Роланда. Малюк Мордред проти стародавніх чудовиськ із надр землі — ото приємна думка.

Зрештою стрілець кивнув, щоб Сюзанна продовжувала.

— З деяких коридорів ми теж чули тодешовий передзвін. Не з-за дверей, а з самих коридорів, не закритих дверима! Ти розумієш, що це означає?

Роланд розумів. Якщо вони оберуть не той коридор чи якщо Тед із друзями помилилися у виборі коридору, який позначили крейдою, то Сюзанна, Юк і він, замість вийти на дальньому боці замку Дискордія, пропадуть назавше.

— Вони не схотіли залишати мене там, унизу, провели аж до лазарету і тільки тоді рушили далі. Ото щаслива я була — не те слово. Перспектива шукати дорогу на самоті мене не тішила, хоча, мабуть, якби схотіла, то знайшла б.

Роланд обійняв її за плечі й притис до себе.

— А самі вони збиралися скористатись дверима, через які ходили Вовки?

— Угу, тими, що в кінці коридору «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ». Вони вийдуть там само, де й Вовки, знайдуть дорогу до річки Вайє, а там через річку до Кальї Брин Стерджис. Фолькен Кальї приймуть їх, правда ж?

— Так.

— А коли вислухають розповідь до кінця, не лінчують їх абощо?

— Я певен, що ні. Хенчик зрозуміє, що вони кажуть правду, і заступиться за них, навіть якщо цього більше ніхто не зробить.

— Вони сподіваються скористатись Печерою дверей, щоб потрапити назад в Америку. — Вона зітхнула. — Хотілося б вірити, що їм це вдасться, але щось я сумніваюсь.

Роланд теж сумнівався. Проте вчотирьох вони володіли могутньою силою, а Тед справив на нього враження людини надзвичайно рішучої й винахідливої. Народ манні теж був по-своєму могутній і часто подорожував між світами. Він подумав, що рано чи пізно Тед і його друзі все-таки знайдуть дорогу назад в Америку. Хотів було сказати Сюзанні, що це станеться, як на те буде воля ка, проте передумав. Ка тепер не належало до її улюблених слів, і Роланд не міг її за це звинувачувати.

— А тепер послухай мене уважно і добре подумай, Сюзанно. Слово «Дандело» тобі про щось говорить?

У Юка загорілися очі.

Сюзанна замислилась.

— Щось таке крутиться в голові, — сказала вона, — але вхопити суть не можу. Чому?

Роланд виклав їй своє бачення: на смертельній постелі Едді мав видіння про цю річ… або місце… або людину. Щось на ім’я Дандело. Едді передав це Джейкові, Джейк — Юку, а Юк уже повідомив Роланду.

Насуплене Сюзаннине обличчя виражало сумнів.

— Може, його просто забагато передавали. У нас у дитинстві була одна гра. Називалася «зіпсований телефон». Перша дитина вигадувала слово чи фразу і шепотіла їх на вухо наступній дитині. Прослухати можна було лише раз, повторювати не дозволялося. Наступна дитина передавала те, що почула, сусідові чи сусідці, і так далі. Коли доходила черга до того, хто замикав ряд, загадане слово змінювалося до невпізнаваності, й усі добряче реготали. Але тут, якщо це помилка, навряд чи ми посміємося.

— Що ж, — сказав Роланд, — будемо пильнувати й сподіватися, що я правильно розчув те слово. Може, воно й узагалі нічого не означає. — Але промовив він це без особливої впевненості.

— А де нам узяти одяг, якщо стане ще холодніше, ніж зараз? — спитала Сюзанна.

— Все, що нам потрібно, зробимо самі. Я вмію. Сьогодні не слід про це турбуватися. От про що турбуватися слід — то це про харчі. Напевно, ми могли б відшукати комору Найджела…

— Я не хочу спускатися під Доган, поки ще не настала для цього пора, — сказала Сюзанна. — Біля лазарету має бути кухня. Мусили ж вони хоч чимось годувати нещасних дітлахів.

Поміркувавши, Роланд кивнув. Вдала думка.

— Ходімо зараз, — запропонувала Сюзанна. — Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця.

Чотири

На Черепаховій алеї, року дві тисячі другого, місяця серпня, Стівен Кінг пробуджується від сну про Федік. Набирає речення: «Коли прийде темрява, ноги моєї не буде навіть на горішньому поверсі того місця». Слова з’являються перед ним на екрані. Це закінчення підрозділу, як він їх називає, проте це не обов’язково означає, що його денну норму роботи скінчено. Кінець денної роботи залежить від того, що він почує. Чи не почує. А слухає він Вес’-Ка Ґан, пісню Черепахи. Зараз музика, яка іноді звучить ледь чутно, а в інші дні оглушливо гучно, начебто увірвалася. Завтра вона повернеться. Принаймні досі завжди поверталася.

Він натискає клавіші Ctrl та S одночасно. Комп’ютер мелодійно теленькає, сигналізуючи, що написаний за цей день матеріал збережено. Кінг підводиться, кривлячись від болю в стегні, й підходить до вікна кабінету. Воно виходить на під’їзну дорогу, що круто підіймається до шляху, яким він тепер так рідко прогулюється. (А по шосе, трасою № 7, то й узагалі ніколи.) Цього ранку стегно болить особливо сильно, і великі м’язи печуть вогнем. Він з відсутнім виглядом потирає стегно і дивиться надвір.

«Роланд, гад, ти віддав мені біль», — думає