Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 2"

ідеолога українського інтегрального націоналізму. Що пов’язувало Мороза з донцовсько-оунівською традицією, то це його філософський волюнтаризм, наполегливість в обстоюванні чистоти національного ідеалу за будь-яку ціну, презирлива відмова від будь-якого прагматичного пристосування до існуючих умов, культ сильної, героїчної, здатної на самопожертву особистості й, урешті, антиінтелектуалізм і захист одержимості.

У спаралізованому страхом суспільстві Морозів зухвалий виклик мусив справити глибокий емоційний вплив. Леонід Плющ порівнював есе Мороза “Серед снігів” зі знаменитим відкритим листом Віссаріона Бєлінського до Гоголя. В 1847 р. Бєлінський гостро критикував духовне плазування Гоголя перед реакційним режимом Миколи I; так само Мороз ганьбить Дзюбу за його капітуляцію перед КДБ. Слід пам’ятати, що Плющ представляв у дисидентському русі тенденцію, протилежну до Морозової. Проте він дав Морозові таку заслужену оцінку: “З’явився новий лист Бєлінського до Гоголя - і в тисячі разів страшніший для Гоголя-Дзюби, в тисячі разів переконливіший і запалюючий душу. Це “Серед снігів” Валентина Мороза. Мороз, поєднуючи логіку фактів та ідей з пристрастю борця проти будь-яких поступок перед КДБ, довів, що Дзюба наніс удар по своїх власних ідеях, по українському руху опору...”[398]. Це свідчення не можна забувати, особливо з огляду на пізніші події, що затьмарили образ Мороза.

Нема нічого дивного в тому, що з усіх дисидентів саме Мороз став улюбленцем української діаспори. Правоемігрантські кола точно відчули його близькість до їхньої власної ідеології. Українські студентські групи в Північній Америці, хоча вони й відійшли великою мірою від націоналізму оунівського зразка, також зробили Мороза своїм ідеологом. Цей культ Мороза задовольняв психологічну потребу молодих людей обожнювати героя. Очолювані студентськими активістами, українці на Заході повели широкомасштабну кампанію за звільнення Мороза. Але українська діаспора не спромоглася зрозуміти, що погляди Мороза жодною мірою не представляють головної течії в українській дисидентській думці. Крім того, вона нічого не знала про серйозні особисті вади Мороза. Кілька відомих дисидентів, чесність яких не викликала сумніву, мали неприємні сутички з Морозом у радянських тюрмах і таборах праці й передали на Захід попередження про його егоїзм, зарозумілість і вульгарність. Але ці послання не були вчасно опубліковані[399].

Те, що сталося пізніше, загальновідоме. Випущений на Захід у квітні 1979 р. в ході радянсько-американського обміну політичних в’язнів на радянських шпигунів, Мороз був зустрінутий усією українською діаспорою як герой. Однак дуже скоро він викликав загальне збентеження своєю дивною і скандальною поведінкою. Політично він спочатку прилучився до найбільш реакційної й обскурантської емігрантської течії, так званого Світового українського визвольного фронту, але невдовзі посварився навіть із ними. До того ж писання й публічні виступи Мороза після виїзду за кордон засвідчили крайню інтелектуальну вбогість.

Таким чином, два видатні українські дисиденти, Іван Дзюба та Валентин Мороз, кожен пройшовши власним трагічним шляхом, зайшли у глухий кут. Їхню невдачу не можна пояснити лише особистою моральною нестійкістю - радше вона має ширше симптоматичне значення Дзюба та Мороз утілювали відродження в українському дисидентському русі двох могутніх течій - націонал-комунізму й інтегрального націоналізму, які панували на українській політичній сцені у міжвоєнний період Падіння Дзюби й Мороза ілюструє банкрутство цих двох течій у сучасній українській політичній думці.

Хоч український комунізм та інтегральний націоналізм стоять на протилежних полюсах і люто ворогують один з одним, вони мали багато спільних рис. Обидві течії виправдовували революційне насильство й диктатуру однієї партії, що діє від імені мас. Обидві були нетерпимі й відкидали громадські права, плюралістичний характер держави, владу закону та представницький уряд західного типу. Обидві керувалися ідеологією винятковості й маніхейським баченням суспільства, з усіма психологічними ознаками войовничої напіврелігійної секулярної віри. Історикам неважко буде ідентифікувати їх як український варіант двох великих усесвітніх тоталітарних рухів XX ст. - комунізму та фашизму. Тут не місце обговорювати витоки та розвиток українського комунізму й інтегрального націоналізму (фашизму). Скажу, однак, що я визнаю місцевий характер обох напрямів на Україні й не заперечую, що в минулому вони відіграли для своєї нації певну позитивну роль. Але я також думаю, що обидва тоталітарні напрями за своєю суттю були історичними відхиленнями і що вони завели український народ у глухий кут. Досвід сталінізму, з одного боку, та нацистська окупація під час другої світової війни, з другого, підірвали фундамент, на якому український націонал-комунізм та інтегральний націоналізм були побудовані.

А проте було природним, що відлига української політичної думки в 1960-ті роки винесла на поверхню ці атавізми панівних ідеологій міжвоєнного періоду. Падіння Дзюби та Мороза засвідчило, що націонал-комунізм та інтегральний націоналізм перестали бути - і у філософському, і в політичному сенсі - життєздатними альтернативами для українського народу в пошуках кращого майбутнього.

Головну течію української дисидентської думки представляли самвидавчий журнал “Український вісник”, 8 випусків якого з’явилися між 1970 і 1974 роками[400], а також Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (кажучи простіше, Українська Гельсінська група), яка виникла 1976 р.[401] Різниця між цими двома виразниками української опозиції полягала в тому, що “Український вісник” був підпільним виданням з анонімними чи схованими за псевдонімами видавцями й авторами, тоді як Українська Гельсінська група діяла відкрито. Але є підстави припустити, що “Український вісник” зародився в тих самих колах, до яких належали засновники та члени Української Гельсінської групи. Існує очевидна ідейна тяглість між “Вісником” і пізнішими документами Гельсінської групи.

Намагаючись означити політичну філософію сучасної української дисидентської думки, можна послугуватися як належним вступом цитатою зі спогадів її ветерана Данила Шумука:

“Урятувати людство від небезпеки тиранії, як правої, так і лівої, може тільки демократія. Тільки необмежене право, гарантоване законом для всіх громадян - висловлювати, розповсюджувати і обстоювати свої думки, - дасть можливість народові контролювати і направляти політику уряду. Без наявності такого права не може бути й мови про демократію та демократичні вибори до парламенту. Там, де немає повноправної легальної опозиції в парламенті і народі, там немає і демократії... Без наявності опозиції, ніякого контролю над політикою уряду не може бути... Багаторічні роздуми, підсумки і аналізи привели мене до таких переконань і критично наставили як до комуністів, так і до націоналістів, виплеканих школою Донцова”[402].

Шумук, людина старшого покоління (нар. 1914 р.), сам пройшов через комуністичний та інтегрально-націоналістичний етапи. Він був членом Комуністичної партії Західної України в передвоєнній підпольській Волині і вступив до націоналістичної Української Повстанської Армії під час німецької окупації. Більшу частину свого життя провів у польських і радянських тюрмах. Шумук заявив про свою належність до Української Гельсінської групи 1979 р., перебуваючи в радянському таборі. Його демократичні переконання, за