Читати книгу - "Повернення короля"

незалежно від граматичного числа на «шанобливі» та «панібратські». Втім, однією з особливостей ширського вестрону було те, що шанобливі форми практично зникли з розмовного вжитку. Вони продовжували існувати лишень у мові селян, особливо зі Західної Чверті, котрі використовували їх як пестливі форми звертань. Саме про це йшлося тоді, коли народ Ґондору говорив про незвичність мови гобітів. Переґрін Тук, приміром, у перші кілька днів перебування в Мінас-Тіріті послуговувався панібратськими займенниками в розмовах із людьми всіх рангів, включно зі самим Володарем Денетором. Це могло розважати постарілого намісника, та, без сумніву, вражало його слуг. Очевидно, такий вільний ужиток панібратських займенникових форм посприяв поширенню популярних чуток про те, що Переґрін у себе на батьківщині обіймав дуже високе становище[90].

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, й інші особи, як-от Ґандальф і Араґорн, періодично змінюють стиль мовлення. Більше учені та здібні з-поміж гобітів трохи знали «книжну мову», як її називали в Ширі, тож вони швидко помічали та переймали стиль мовлення тих, із ким зустрічалися. Так чи так, а для тих, хто багато подорожує, цілком природно певною мірою підлаштовуватися до мови тих, із ким їх зводить доля, особливо якщо вони, як-от Араґорн, часто змушені приховувати своє походження і те, що роблять. До того ж у ті часи всі вороги Ворога шанували стародавність: і мови, й багато чого іншого, – тому насолоджувалися нею, наскільки те дозволяли їхні знання. Ельдари, котрі були понад усе майстрами слова, могли послуговуватися багатьма мовними стилями, хоча найбільш природною для них була вимова, найближча до їхньої власної мови, значно старовиннішої за мову Ґондору. Ґноми теж досить легко опановували мови, тож вони без труднощів пристосовувалися до товариства, в якому перебували, проте вимова їхня здавалася декому надто жорсткою та гортанною. А от тролі й орки розмовляли так, як їм удавалося, без любові до слів чи речей; і мова їхня була насправді ще більш спотвореною та огидною, ніж зображено тут. Заледве чи кому-небудь захочеться відтворити її вповні, хоча взірців не довелося би довго шукати. Балачку такого штибу нерідко чуємо з уст тих, у кого орківський розум: жахлива через невитравні ненависть і презирство, надто довго відмежована від добра, вона зберегла якусь дещицю словесної сили лише для слуху тих, для кого тільки огидне звучить переконливо.

Переклад на кшталт цього є практикою звичною, бо є неуникною в будь-якій розповіді, що має до діла з минулим і рідко сягає чогось більшого. Та перекладач спромігся піти далі, адже передав також і всі вестронські назви відповідно до їхніх значень. Коли в тексті цієї книги з’являються українські імена чи назви, це вказує на те, що в той час імена чи назви спільною мовою були вживані або на рівні, або замість імен і назв іншими (зазвичай ельфійськими) мовами.

Переважно вестронські назви були перекладами давніших назв: як-от Рівенділ, Сиводжерельна, Срібножила, Довгоберег, Ворог, Темна Вежа. Декотрі трохи відрізнялися за значенням: наприклад, Судна Гора й Ородруїн – «Палаюча гора» чи Морок-ліс і Таур-е-Ндаеделос – «Ліс нездоланного страху». Кілька були видозміненими ельфійськими назвами, як-от Люн і Брендівинна, які походять од ельфійських Лун і Барандуїн.

Такий підхід, імовірно, потребує виправдання через пояснення. Перекладачеві здалося, що передання оригінальної форми всіх назв завадить відтворенню такого невід’ємного від цієї розповіді поняття, як час, яким його сприймали гобіти (зберегти їхні погляди – справді важливо) – контраст між загальнопоширеними мовами, такими самими звичайними та звичними для них, як українська – для нас, і вцілілими пережитками значно давніших та шляхетніших мов. Якби просто транскрибувати всі назви, вони здалися би сучасному читачеві однаково далекими: наприклад, якби й ельфійська назва Імладріс, і вестронський її переклад Карнінґул разом залишилися без змін. Говорити про Рівенділ як про Імладріс було б усе одно, що називати нинішній Вінчестер Камелотом – із тією лише різницею, що в першому випадку ця тотожність не викликає сумнівів і в Рівендолі незмінно мешкав преславний володар, значно старший за Артура, навіть якби той і нині королював у Вінчестері.

Відтак назву Шир (Суза) й усі інші гобітські топоніми було українізовано. Найчастіше це не становило жодних труднощів, адже такі назви зазвичай складалися з елементів, присутніх і в наших простих українських топонімах: це й нині вживані слова, як-от пагорб чи поле, і трохи застарілі, як-от град, що побутує разом зі словом місто. Проте деякі назви, як уже було зазначено, походять од давніх гобітських слів, що вийшли з ужитку, тому їх було відтворено подібними українськими відповідниками: міх чи ботл – «оселя», міхель – «великий».

Однак стосовно осіб гобітські варіанти їхніх імен були в ті часи цілком самобутні, особливо зважаючи на традицію, що виникла та поширилася за кілька століть до того, – передавати прізвище у спадок. Більшість таких прізвищ має очевидні значення (тогочасна мова «витягла» їх із промовистих прізвиськ чи топонімів, або – особливо у Брі – з назв рослин і дерев). Перекладати такі назви було зовсім не складно: та залишились одне чи два найдавніші імена зі забутим значенням – їх тут українізовано лише за написанням: Тук замість Тук, Бофин замість Бофін.

З гобітськими іменами перекладач, наскільки те було можливо, чинив так само. Своїх доньок гобіти зазвичай іменували назвами квітів чи коштовностей. А хлопчикам узагалі давали імена, які не мали жодного значення в буденній мові: зрештою, такі імена мали і деякі жінки. Приклади цих імен – Більбо, Бунґо, Поло, Лото, Танта та ін. Між ними та відомими нам або ж поширеними у нас іменами може бути неуникна, проте випадкова подібність: як-от Ото, Ніна, Дроґо, Дора, Кора та ін. Ці імена збережено, хоча й українізовано їх зі змінами закінчень, бо в гобітських іменах закінчення а вважалося чоловічим, а о та е – жіночими.

У декотрих давніх родинах, особливо блідошкірів за походженням, як-от Туки та Виприни, було заведено давати дітям пишнозвучні імена. Тому що більшість із них узяті, здається, з тих легенд про минулі часи, які стосувались і людей, і гобітів, і чимало з цих імен, хоча й були беззмістовними для самих гобітів, дуже нагадували імена людей із Долини Андуїну, чи Долу, чи Марки, то перекладач перетворив їх на ті старовинні ймення, надавши їм франкського чи ґотського звучання – адже в такій формі ми досі вживаємо їх або натрапляємо на них в історичній літературі. У такий спосіб було зроблено спробу зберегти часто дуже кумедну невідповідність між іменами та прізвищами, яку й самі гобіти прекрасно усвідомлювали. Імена «класичного»