Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Зосередиться на завданні у мене не вийшло. Я знову і знову повертався до думок про батька. Зрештою Міріон помітила мою неуважність, припустила, що я надто втомився і користі від мене ніякої, тому відпустила раніше з уроку. Але замість того, щоб піти до спальні, ноги самі мене понесли на вежу.

Я вибрався на круглий кам'яний майданчик під конусним дахом. Холодний вітер, який приніс нам сніг, привітно потріпав мене по волоссю. Я злегка поїжився, застібаючи куртку під саме горло. Розбудив магічне тепло, щоб воно допомогло зігрітися людському тілу на пронизливому морозному вітрі. Сів біля колони, привалившись до неї боком і звісив ноги вниз. Ліворуч від мене було море, попереду і праворуч - ліс. Десь там, вдалині був батько. Чи вийшло в нього врятувати Роні? Чи не потрібна йому моя допомога? Тисячі подібних запитань бджолиним роєм закрутилися в мене в голові.  

Може все-таки плюнути на все і полетіти до нього на зустріч? Я тут уже кілька днів і все тихо. Від однієї цієї короткої думки по моєму тілу пробігло тремтіння, бажаючи перетворитися на дракона. Навколо з'явилося сяйво... Але я стримався. Ми домовилися, що я маю бути тут і я дотримаю обіцянки.

Я заплющив очі та спробував відчути, що робить батько, як почувається, чи який у нього настрій, але марно. Занадто далеко. Черговий порив вітру ледь не зіштовхнув мене з вежі, але водночас приніс ідею.  

Я перебрався на середину майданчика, сів на підлогу, схрестивши ноги. Знову заплющив очі та своєю магічною силою доторкнувся до потоку вітру. Миттєво злився з ним розумом, однак наступної миті розірвав зв'язок, злякавшись швидкості. Ніколи в житті я так швидко не літав, навіть якщо поспішав і викладався на повну. Я знову злився з потоком вітру, цього разу вже бувши готовим. Я не встигав усвідомити, що відбувається навколо, лише шалена швидкість. Мені залишалося тільки розслабитися і чекати, коли я відчуватиму близькість батька, спійманий вітер дув у правильному напрямку.

На моє велике розчарування, дуже скоро я почав втрачати зв'язок із потоком вітру. Він був дуже далеко, а ось батько навпаки, десь там, зовсім поруч. Ще трохи і я знайду його, побачу як він там. Я зосередився, вкладаючи останні крупиці сили. Зміг пригальмувати невелику частину зачарованого повітря. Усвідомити, що перебуваю десь у лісі й неподалік є населені житла. Від них несло теплом. І відключився...

Скільки я пролежав без свідомості на холодній підлозі вежі - не знаю. Тільки диво врятувало мене від обмороження. Усі магічні сили пішли на зв'язок із вітром і я більше не міг зігрівати себе. Ноги та руки практично не слухалися, пальці не згиналися. Я просунув руку в кільце люка по саме зап'ястя. Потягнув на себе і в щілину, що утворилася, швидко підставив ногу і нею до кінця відкинув люк. Закрити його вже не вийде, ну гаразд, потім повернуся. Зараз головне швидше дістатися до кімнати та зігрітися. Щойно я почав спускатися сходами, як люк зачинився сам, гучно грюкнувши. Я здригнувся і здавлено скрикнув від переляку. Напевно спрацював магічний замок.

Швидко спускатися не виходило, ноги боліли й не слухалися, з руками була та сама біда, а може й гірша. Я не міг триматися за поручні, тому ледве плентався, обережно долаючи сходинку за сходинкою. Невдовзі я почув, що хтось піднімається мені назустріч, потім окликнув знайомий голос того, кого я зараз не дуже хотів би бачити:

- Гей! Хто там шумить?  

Я спробував назватися, але замість цього з горла вирвався незрозумілий хрип.  

Внизу зупинилися і зажадали:

- Ану назвися, або гірше буде!

Я продовжував свій неквапливий спуск, сподіваючись, що встигну з'явитися Тайлору на очі, перш ніж він запустить у мене що-небудь смертоносне.

- Останній раз прошу - назвися! - суворо крикнув хлопець.  

- Сар... - прохрипів я, сподіваюся успішно.  

Нас розділяв один проліт сходів, не так уже й далеко, щоб не почути.

- Хто? Не шепочи там і виходь нарешті, не бійся, я просто хочу знати, що сталося.  

А зовсім недавно погрожував, усміхнувся я. Який непостійний цей хлопець.

- Це я, - пробурмотів я, коли, нарешті, дістався до зони видимості Тайлора. Начебто повернувся нормальний голос, але разом із тим почало боліти замерзле обличчя й коліна. У руках і ногах з'явилося неприємне печіння, немов я не замерз, а мене обшпарили окропом.

- Ти? - здивовано витріщився на мене Тайлор.  

- Сарід? - ахнула Тіса, виринувши з-за спини хлопця.  

Треба ж було поселити цю дівчину між сходами на вежу і нашою спальнею. А потім ще, як на зло, Тіса здружилася з Тайлором, і той використовував кожну вільну хвилинку на те, щоб побути з нею. Учитель кинув на мене гнівний погляд, глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, потім звернувся до дівчини: 

- Тіса, вибач, але мені треба поговорити з Сарідом наодинці. Зустрінемося вже завтра. На добраніч. 

- На добраніч, - попрощалася Тіса, якось дивно подивившись на мене, а потім на Тайлора. Здається вона образилась. Але зараз в мене були трохи інші проблеми. 

Коли Тіса сховалась за поворотом коридору, Тайлор суворо подивився на мене і запитав: 

- Ти що тут робиш?

- На вежу ходив, - неохоче пробурмотів я, придушивши бажання відповісти щось на кшталт "не твоя справа".

- На вежу? - здивувався він. - Вона ж зачинена... ах так... - він незадоволено скривився. - А що за гуркіт був?

- Люк не втримав,- збрехав я. - Можна я тепер піду?

- Ні, зачекай. Скажи мені, чому ти так дивно і повільно йшов? Мені здалося, що твоє тіло тебе не слухається і голос якийсь дивний. 

- Нічого страшного, я просто замерз, - коротко відмахнувся я.

- Як? Ти хіба грітися не вмієш? - продовжував допитуватися хлопець. Але перш ніж я встиг щось відповісти, він уважно подивився на мене і стурбовано вигукнув: - О, Дволикий, та ти практично порожній! - Тайлор глибоко зітхнув, заспокоюючи розбурхані емоції. Вже спокійно запитав: - Поясни мені, будь ласка, як ти примудрився використати стільки магічної сили? Навіть після бійки з перевертнями ти був у кращій формі.