Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

добору суддівських кадрів, судову політику, форми державного керівництва судами, а в певних ситуаціях давали прямі вказівки щодо вирішення конкретних судових справ судами чи органами позасудової репресії, організовували «постановку політичних судових процесів». Принципи відбору професійних суддів доволі швидко перетворили принаймні верхівку суддівського корпусу на частину партійно-державної номенклатури, пов’язаної корпоративними інтересами.

Реформи судової системи, які відбувалися в СРСР і УРСР, значною мірою були пов’язані зі змінами внутрішнього і зовнішнього політичного курсу. Домінування принципу «революційного утилітаризму» зумовлювало репресивно-каральний характер радянської кримінальної політики. В окремі періоди радянської історії суди виступали активними провідниками антинародної політики тоталітарної держави, забезпечували узаконений примус та протиправні каральні заходи. При цьому, однак, перевага все ж надавалася позасудовій репресії. Проте в цивільному судочинстві його класовий характер із пріоритетом щодо захисту інтересів трудящих загалом не зашкоджував рівності сторін процесу і прийняттю об’єктивних рішень.

У роки тоталітаризму радянський суд перетворився з органу правосуддя на каральний орган, основним завданням якого були боротьба з «ворогами народу», залякування громадян для забезпечення беззастережного виконання ними здійснюваних державою заходів у політичній, правовій, соціальній, економічній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Разом із тим від перших днів радянської влади проголошувався демократизм радянського правосуддя, який, однак, тривалий час мав виключно класовий характер, і лише з проголошенням трансформації держави диктатури пролетаріату у загальнонародну державу суд став вважатися рівним для всіх. Демократизм (значною мірою декларативний) судівництва покликав до життя численні експерименти з переданням громадським утворенням окремих функцій судових органів. Розвивалися товариські й третейські суди, які тодішніми правознавцями не визнавалися суб’єктами судової діяльності, але де-факто здійснювали відповідні функції. Судді низових судових ланок обиралися населенням і періодично звітували перед трудовими колективами. На противагу «буржуазному інституту суду присяжних» було запроваджено інститут народних засідателів, формально наділених рівними правами з професійними суддями (щоправда, сьогодні далеко не всі фахівці позитивно оцінюють діяльність народних засідателів). В останні десятиліття радянської влади на законодавчому рівні були закріплені принцип незалежності суддів і народних засідателів, окремі елементи суддівського самоврядування, право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління й посадових осіб, а також від будь-яких посягань на конституційні права і свободи. Позитивно слід оцінити також поступове становлення і розвиток судового контролю як однієї з форм судової влади.

Критерієм для загальної оцінки вітчизняного судівництва до певної міри може бути та мета правосуддя, яка в різні історичні часи декларувалася у відповідних партійних і державних документах. Так, до 1953 р. правосуддя мало своїм завданням захист радянського суспільного й державного устрою, соціалістичної системи господарства та соціалістичної власності. У період «відлиги» на перший план вийшло виховання громадян СРСР у дусі відданості Батьківщині та справі комунізму. В подальшому ця мета залишилась, але була доповнена завданням виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції СРСР, Конституції Української РСР і радянських законів, бережливого ставлення до соціалістичної власності, дотримання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

На нашу думку, в усіх наведених формулюваннях відображається тогочасне розуміння права лише як установленого владою порядку суспільних відносин, що має захищатися всією міццю держави і, зокрема, її судовими органами. Поняття добра і справедливості як первинної основи права, природних прав людини, очевидно, залишалися за межами такого розуміння. За цих умов діяльність судів була надмірно одержавленою і заполітизованою.

У цьому контексті слід погодитися з думкою В. Ф. Сіренка, що на суди не може бути покладене завдання захищати певний економічний, соціальний і політичний лад, оскільки це перетворює їх на органи відкритої політичної репресивної дії. Коли ж будь-який високопосадовець чи політичний діяч вимагають від суду рішення у державних інтересах, або в інтересах реформ, або в інтересах конкретних організацій, то вони не лише грубо порушують конституційні засади правосуддя, а й проявляють повне невігластво та цинізм стосовно природи й призначення судової влади, а також інституту прав людини і громадянина. «Суд є останнім бастіоном, останнім рубежем демократії, далі починаються самосуд, анархія, хаос, розлад всіх життєзабезпечувальних систем суспільства»[1042].

Втім, як не дивно, охоронний і утилітарний підхід до правосуддя відповідав настроям багатьох верств українського населення, які вітали «революційне насильство» над класовими супротивниками та беззастережно погоджувалися на керівництво й патерналістську опіку з боку «мудрих керманичів» держави. Опозиційні настрої ретельно приховувались, і сьогодні важко сказати, який відсоток населення можна віднести в той чи інший період до активних чи пасивних противників радянської влади. Принаймні за зовнішніми проявами кредит довіри до органів радянської влади був доволі великим, що доводить сумнівність популярних нині категоричних тверджень про «за визначенням» нелегітимний характер радянської судової влади.

Розділ 11
Становлення судової влади у незалежній Україні
11.1. Зміни судоустрою і судочинства України з набуттям незалежності

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України[1043], в якій було утверджено спрямування на створення демократичного суспільства та побудову правової держави, поділ державної влади та гарантування прав і свобод людини, включаючи захист усіх форм власності. У III розділі цього визначального політико-правового акта прямо вказано, що державна влада в Республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

На момент прийняття Декларації ще існував як федеративна держава Радянський Союз, діяли Конституція СРСР 1977 р. та Конституція УРСР 1978 р., але політико-правові та ідеологічні підвалини радянської державності вже перейшли у стан розпаду та соціального відторгнення. Завдяки атмосфері гласності мільйони людей дізналися про корупцію у найвищих ешелонах влади, про політичні переслідування, про вражаючі недоліки системи кримінальної юстиції. Суспільство вимагало справедливості та змін.

Починаючи від 1987 р., у фокусі суспільного обговорення перебували проблеми гласності та змагальності судочинства,