Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Уже вранці Борис сходив у порт і дізнався, що там під парами стоїть пароплав «Афродіта», відбуває до Александрії, а звідти до Неаполя.

— Пароплав невеличкий, але є пасажирські каюти. Капітан трохи по-нашому балакає, бо в Чорному морі плавав. Ціну править велику, я поторгувався, збив зовсім трохи. Можна ще почекати, щоб дешевше. Але невідомо, коли наступний буде. Через війну їх зараз небагато ходить,— доповів Борис. Мені назва сподобалася, я одразу згадав про Афу і подумав, що цей пароплав довезе мене куди треба. Іншим теж пароплав підходив, навіть Паліцину, який узагалі-то збирався до Святої землі.

— А я з Александрії кіньми доїду! — запевнив він. Поки швиденько снідали, я продав екіпаж, досить-таки пошкоджений кулями, й коней. Цим екіпажем іще приїхали в порт, де й побачили пароплав. Невеличкий, брудненький, і команда якась дивна.

— Чисто тобі розбійники, — сказав я Борису.

— Греки, що ви хочете. Та й не страшні нам розбійники, у нас таке товариство, що всіх розбійників перестріляє. Арнавіти в цьому вже переконалися.

Повантажилися ми на пароплав. Капітан особисто провів нас до чотирьох пасажирських кают. Тільки валізи поставили, а пароплав уже відплив. Я пішов погуляти, капітан запросив до себе на мостик. Російською говорив погано, але вже якось спілкувалися. Розповів, що бував у Маріуполі, Батумі, Херсоні, Одеса взагалі для нього рідний дім.

— До війни плавати. Чорне море знати, як свій долонь. А зараз не плавати. Турки пролив закрив, — зітхнув капітан. — А ви хто, куди плисти?

— Та хто як. Дехто до Святої землі подорожує, на прощу.

— О, то, значить, не бунтівник? Я бунтівник знав. Бунтівник возив газета, зброя, друкарня. Добре платити. Я не брати, не возити, але інші — брати, — пояснив капітан. — Бачити — хмари. Буря буде. Шторм. Небезпечно. Спробувати випередити.

Випередити не вдалося, почав дути вітер, хвилі росли, пароплав почало підкидати. Пасажири стали бігати і схилятися за борт, не звичні до штормів.

— Шторм — погано. Ховатися треба. Тиха бухта! — сказав мені капітан, коли я вкотре прийшов до нього, побілілий, захлюпаний хвилею, що накрила мене на палубі. — Тут є, неподалік. Острів. Він нас захищати.

Пароплав деякий час маневрував біля острівця без жодних ознак поселення. Потім ми пірнули у вузьку бухту і несподівано опинилися в царстві спокою. Хвилі сюди майже не добивали, вітер завивав десь високо у скелях, що нависали над нами. Матроси кинули якір, загасили котли.

— Тепер чекати. Шторм — немає, ми — плисти, — сказав капітан.

— Довго чекати?

— Може, день, а може, і тиждень. Навесні бувати тривалий шторми. Не боятися. Їжа — маємо, вода — маємо, вино — маємо. Стояти, відпочивати, — запевнив капітан. Його звали Спиридон. Невисокий, чорнявий, із невеличкою борідкою й сережкою у вусі. Носив при собі револьвер. — Пірати. З Алжир. Нападати, грабувати, треба зустрічати. Немає зброї — пірат захопив, є зброя — піф-паф, — пояснив він, помітивши мій погляд. — Ходити, кают-компанія, наш кухар приготувати обід.

Ми зібралися в кают-компанії всі разом. Із команди був лише кухар і якийсь підліток, що працював офіціантом. Ми добре поїли й напилися вина. Не всі, правда. Паліцин, наприклад, приніс із собою пляшку «мастики», яку самотужки й випив. Потім капітан відкланявся і сказав, що піде відпочити. Паліцин запропонував пограти в карти. Я помітив шафу з книгами, серед них було кілька атласів. Узяв один і став роздивлятися Італію та Іспанію. У першій мене чекала одна давня справа, а в другій — донька. Із Салонік я встиг відправити листа Єлизаветі Павлівні, попередив, що їду. Тепер ось дивився ті краї, де ніколи ще не бував.

— Італією цікавитеся? — спитав Вялькевич, що підійшов з келихом вина.

— Ага, дивна країна. Ну чобіт чоботом! Ще й з носаком!

— То Сицилія, острів. А ви надовго з Росії?

— Не знаю. А що?

— Просто дивно, що найкращий сищик імперії, зірка книжок і журналів, несподівано виїздить таємно з країни. — Вялькевич уважно подивився на мене.

— У цьому світі багато дивного.

— Вас можуть спробувати використати супроти Росії. Недарма вас так у Болгарії розшукували, усюди ваші фотографії.

— Знаєте, багато хто намагався мене використати, й нікому не вдалося, — запевнив я. — А що ви так моєю долею переймаєтеся?

— Ну, я ж ваш читач. Оце думаю, як же без нових пригод Івана Карповича? Хвилююся.

— А вам які пригоди подобаються?

— Мені більше детективні. Коли злочин скоєно, злочинець невідомий і ви його шукаєте. Тільки щоб без містики. Я ж учений, коли читав у вас про вовкулаків чи живих трупів, а тим паче про драконів, аж червонів. Ні, я розумію, що підліткам таке подобається, але ж у детективі мусить бути все чітко та логічно. Вовкулаки, дракони й оті нападники з рідкого заліза — це ж якась вигадка! Або отой палець, який паровоз скинув із рейок на Владикавказькій залізниці! Для чого це все?

— Вам скільки років?

— Тридцять чотири, а що? — здивувався він.

— І ви ніколи в житті не бачили випадків, де все відбувалося нечітко і нелогічно?

— Та бачив, звісно. Життя — така каламутна справа, особливо в царській Росії. Але