Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

— О боги, яке сумне місце, — промовив Роланд. — Переночуємо тут одну ніч, і більше нам не доведеться його бачити.

— Принаймні тут сонце світить, а після Краю Грому це величезне полегшення. Але ж яка холоднеча!

Він кивнув і поцікавився, де решта друзів.

— Вони пішли, — відповіла Сюзанна. — Але була така мить, коли я думала, що ми всі скінчимо на дні тамтого провалля.

Вона показала на кінець головної вулиці Федіка, найдальший від стіни замку.

— У деяких вагонах досі працюють телеекрани, і вже на під’їзді до міста ми побачили чудесну картинку: міст, якого не було. По краях стирчали його кінці, але саме провалля було завдовжки десь із сотню ярдів. А може, й більше. Також ми бачили рейкову естакаду. Вона ще була ціла. На той момент поїзд скинув швидкість, але не настільки, щоб ми могли вистрибнути. Та й часу стрибати вже не лишалося. Стрибнувши, ми б, швидше за все, розбилися. Ми їхали зі швидкістю десь так, мабуть, п’ятдесят миль за годину. А щойно заїхали на естакаду, клятий поїзд став рипіти й стогнати. Чи розгойдуватися й квилити, як сказав би Джеймс Тербер,[74] якого ти навряд чи читав. На поїзді грала музика. Як на Блейні, пам’ятаєш?

— Так.

— Але навіть крізь музику ми чули, що естакада от-от не витримає. Потім усе навколо задрижало. У гучномовці ожив голос: «Виникли незначні ускладнення. Будь ласка, займіть свої місця». Дінкі обійняв маленьку росіянку, Дані. Тед узяв мене за руки й сказав: «Я хочу сказати вам, мадам, що спілкуватися з вами було для мене величезною приємністю». Поїзд перехнябило так сильно, що я ледве не вилетіла з сидіння… і вилетіла б, якби Тед вчасно не вхопив мене… і я подумала: «От і все, нам кінець, будь ласка, Господи, зроби так, щоб я була мертва до того, як те, що живе там, унизу, вчепиться в мене зубами». Секунду-дві ми їхали назад. Назад, Роланде! Я бачила, як цілий вагон… ми їхали в першому, тому, що відразу за локомотивом… нахиляється. Пролунав такий скрегіт, наче розривався метал. А потім старий добрий «Дух Топіки» рвонув уперед. Кажи про давніх людей, що хочеш, я знаю, що вони накоїли чимало лиха, проте машини вони будували хоробрі.

Все сталося так швидко, що наступної миті ми вже під’їжджали до станції. І тут вмикається той самий заспокійливий голос і нагадує, щоб ми роззирнулися навколо своїх сидінь і забрали речі — наші ґунна тобто. Ніби ми на літаку «ТіДабіЕй»[75] приземлилися в «Айдлвайлді»![76] І вже на платформі ми побачили, що останні дев’ять вагонів зникли. Слава Богу, вони були порожні. — Вона зиркнула в кінець вулиці, недоброзичливо, проте злякано. — Сподіваюсь, ті тварюки на дні ними вдавляться.

І тут же її обличчя проясніло.

— Але є в цьому один плюс — розвеселий голос «Духу Топіки» сказав, що ми їхали зі швидкістю триста миль за годину, а це означає, що наш милий Хлопчик-Павучок відстав.

— Я б на це не розраховував, — похитав головою Роланд.

Сюзанна втомлено підкотила очі.

— Не кажи мені цього.

— Я кажу тобі. Але з Мордредом розберемося, коли настане час. І навряд чи це буде сьогодні.

— Добре.

— Ти знову була під Доґаном? Я так розумію, що була.

Сюзаннині очі округлилися.

— Скажи, це щось? Порівняно з тими тунелями «Гранд-Сентрал» виглядає як задрипаний полустанок якого-небудь Стіксвіля. Довго ти звідти вибирався?

— Якби я був сам, то блукати б мені там і досі, — зізнався Роланд. — Дорогу знайшов Юк. Мабуть, він ішов на твій запах.

Сюзанна замислилась.

— Мабуть, так. Але швидше все-таки на запах Джейка. Ти переходив широкий коридор з написом на стіні: «ПОКАЖІТЬ ПОМАРАНЧЕВУ ПЕРЕПУСТКУ, СИНЯ НЕ ЧИННА»?

Роланд кивнув, хоча той напис збляклою фарбою мало про що йому говорив. Коридор, у який на початку свого рейду заходили Вовки, він упізнав за двома нерухомими сірими кіньми в глибині проходу і ще однією вищиреною маскою, що лежала на підлозі. Побачив він також і мокасин, який досить добре пам’ятав: виготовлений зі шматка гуми. Роланд вирішив, що він належав Тедові чи Дінкі. Шимі Руїса, напевно, поховали в його мокасинах.

— Отже, ви зійшли з поїзда, — сказав стрілець. — Скільки вас було?

— П’ятеро, без Шимі. Я, Тед, Дінкі, Дані Ростова і Фред Вортінґгон. Пам’ятаєш Фреда?

Роланд кивнув. Чоловік у костюмі банкіра.

— Я провела їм екскурсію Доґаном. Як зуміла. Показала ліжка, де в дітей забирали мозок і де Мія народила своє чудовисько, односкеровані двері між Федіком і «Діксі-Піґ» у Нью-Йорку, які ще досі працюють, Найджелове помешкання.

Теда і його друзів просто-таки вразила ротонда з купою дверей, особливо тими, що вели до Далласа 1963 року, де вбили президента Кеннеді. На два рівні нижче — а більшість ходів саме там, — ми знайшли ще одні двері, які ведуть у театр Форда, де 1865 року вбили президента Лінкольна. Там навіть плакат вистави висить, тієї, яку він дивився, коли його застрелив Бут. П’єса називалася «Наш американський кузен». Ну що за збоченці підуть на таке дивитися?

Роланд подумав, що охочих побачити вбивство президента набралося б чимало, але вирішив промовчати.

— Там усе дуже старе, — вела далі Сюзанна. — І дуже гаряче. І страшне до чортиків, якщо хочеш знати. Більшість машин зламалася, і скрізь стоять калюжі води, мастила і ще бозна-чого. Від деяких калюж ішло світіння, Дінкі сказав, що вони можуть бути радіоактивні. Якось не хочеться думати про те, що у мене може вирости на тілі чи коли випаде волосся. Ще були такі двері, за якими ми чули ті кошмарні дзвіночки… від яких зуби цокочуть.

— Дзвіночки тодешу.

— Угу. А за деякими — тварюки. Слизькі тварюки. Не пам’ятаю, це ти чи Мія розповідали мені, що в пітьмі тодешу водяться чудовиська?

— Напевно, я, — сказав Роланд. Боги свідки, чудовиська там ще й як водилися.

— У тому проваллі за містом теж є потвори. Мія розповідала. «Тварюки, що причаїлися, спарюються, розмножуються і снують задуми, як вирватися на волю», — так вона казала. А потім Тед, Дінкі, Дані й Фред взялися за руки. Зробили «маленький добрий розум», як назвав його Тед. Я відчувала його, хоч і не була в їхньому колі, й мене тішило те, що я відчувала, бо там, унизу, дуже страшно. — Сюзанна ще щільніше загорнулася в