Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

class="book">Найважливішим нововведенням стало запровадження конференцій суддів та кваліфікаційних колегій суддів — прообразу інституту суддівського самоврядування. Постановою Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1989 р.[1038] були затверджені кваліфікаційні класи суддів і порядок їх присвоєння президіями відповідних рад, тоді ж було затверджено й Положення про кваліфікаційну атестацію суддів[1039].

13 листопада 1989 р. були прийняті Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій[1040]. Відповідно до ст. З Основ, здійснюючи правосуддя, суд в СРСР був покликаний охороняти від усіляких посягань закріплений в Конституції СРСР, конституціях союзних і автономних республік суспільний лад СРСР, його політичну й економічну системи; соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян, проголошені й гарантовані Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами; права й законні інтереси підприємств, установ, організацій. Уся діяльність суду мала бути спрямована на всемірне зміцнення соціалістичної правової держави, законності й правопорядку, утвердження принципу соціальної справедливості, забезпечення демократизації та подальшого розвитку самоврядування народу, попередження правопорушень, виховання громадян у дусі точного та неухильного виконання Конституції СРСР, конституцій союзних республік, конституцій автономних республік і радянських законів, поваги до прав, честі й гідності громадян, до правил соціалістичного співжиття.

Поряд з уже усталеними були закріплені нові прогресивні засади правосуддя. Так, ст. 7 проголошувала право громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, а також від будь-яких посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, на особисту свободу і майно, інші права і свободи, передбачені Конституцією СРСР, конституціями союзних республік, конституціями автономних республік і радянськими законами. Інший порядок захисту прав і законних інтересів громадян міг бути встановлений лише законами Союзу РСР і союзних республік.

Організаційне забезпечення (не керівництво!) діяльності судів покладалося на центральні та місцеві органи юстиції, за умови суворого додержання ними принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Прийняття загальносоюзних Основ, однак, не спричинило відповідних змін законодавства УРСР. Такі зміни були зроблені уже в незалежній Україні[1041].

* * *

Радянський досвід організації судівництва доволі неоднозначний. Упродовж усього існування Радянської України не визнавалися поділ державної влади і, відповідно, поняття «судова влада» як таке. Це виключалось як у силу домінування принципу «Вся влада Радам», так і через створення всеохопної системи контролю за державним життям з боку Комуністичної партії. Разом з тим реально існували державні й окремі громадські органи, спеціально уповноважені на здійснення судових функцій, що дає підстави з певною умовністю застосовувати поняття «судова влада» до цього історичного періоду.

Логіка революції диктувала необхідність цілковитого знищення старої судової системи, витоки якої сягають судової реформи 1864 р., що було правильним рішенням порівняно зі спробами альтернативних владних режимів пристосувати або модернізувати її для своїх цілей. Новий радянський суд подолав звичне відчуження «суддівської еліти» від населення, відзначався демократизмом за порядком формування і складом суддівського корпусу. В порівнянні з дожовтневим судівництвом нові судові органи вражали простотою судової процедури й відсутністю звичної судової тяганини, що в певних аспектах може бути прикладом і для сучасних українських судів.

Водночас принципова відмова від використання старих фахівців спричинила постійну нестачу кваліфікованих суддівських кадрів, подолати яку вдалося лише наприкінці 50-х років. Брак кваліфікації тривалий час підмінявся відданістю інтересам революції, класовим підходом і революційною правосвідомістю. Вимога обов’язкової юридичної освіти кандидатів на посаду судді була закріплена в законодавстві лише в 1989 р.

Формування радянського судоустрою на перших порах відбувалося доволі стихійно, але з часом шляхом спроб і помилок сформувалася більш-менш стала модель радянського правосуддя, яка включала підсистему судів загальної компетенції (суди «першої ланки» в містах і районах, обласні суди, Верховні Суди союзних республік і Верховний Суд СРСР), відносно автономні спеціальні суди (революційні, воєнні, транспортні та інші трибунали), спеціалізовані судові органи (трудові, земельні, дисциплінарні та інші суди, а також державний арбітраж), громадські суди (третейські суди, суди честі, товариські суди), а також органи позасудової репресії з квазісудовими повноваженнями. Кількість спеціальних судів поступово зменшувалася, але ВТ функціонували аж до розпаду СРСР у 1991 р.

Історія відносин СРСР і союзних республік демонструє постійну тенденцію до централізації судової системи. Зворотна тенденція до децентралізації почала виявлятися лише в роки «відлиги» й помітно посилилася напередодні розпаду Союзу РСР.

Від імені держави керівництво судовою діяльністю здійснювали центральні та місцеві органи юстиції. При цьому ця функція спочатку передбачала формування суддівського корпусу, матеріальне та інше забезпечення судів, деякі контрольні та наглядові повноваження і, головне, спрямування діяльності судів через визначення загальних засад судової політики та її конкретних пріоритетів у певні історичні періоди. У післявоєнні роки органи юстиції піддаються нищівній критиці та навіть скасовуються на початку 60-х років з одночасним покладанням відповідних функцій на вищі ієрархічні ланки судової системи. У 70-х роках відновлюється діяльність Міністерств юстиції СРСР і УРСР та місцевих органів юстиції. На них тепер покладається лише «організаційне керівництво судами» у строго визначених законодавством формах і з прямою забороною порушувати суддівську незалежність у відправленні правосуддя. А в часи перебудови відповідна функція органів юстиції тлумачиться вже як «організаційне забезпечення» діяльності судів.

Окремі керівні повноваження щодо судів мали представницькі органи (Ради різного рівня) та їхні виконавчі структури. Вони забезпечували формування й матеріальне забезпечення мережі судових органів, вибори суддів і народних засідателів, спрямовували діяльність органів юстиції з керівництва судами. Крім того, в деякі історичні періоди підрозділи виконавчих комітетів як спеціалізовані квазісудові органи розглядали певні категорії трудових, житлових, сімейних, адміністративних та інших справ, що в інших державах належать до юрисдикції судів.

Слід згадати й про трудові колективи, територіальні громади, колективи військовослужбовців, які обирали та певною мірою контролювали роботу суддів і народних засідателів, заслуховуючи їхні звіти та реалізуючи своє право на їх відкликання.

Найбільший вплив на суди, однак, мало постійне партійне керівництво. Партійні комітети визначали коло носіїв судової влади, їхню компетенцію та повноваження, структуру системи органів правосуддя, критерії