Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Тихо! — прошепотів я, прислухався. — Наче котять щось?

— Ну що, не надумали ще здаватися? — крикнув Ігнатов. — Вирішили померти героїчно? Навіщо?

Борис вистрелив на голос. Мабуть, зовсім не туди, бо Ігнатов зареготав.

— Ох і косорукі ви! Ну, що, хлопці, останній у вас шанс здатися. Віддайте того, хто кіньми правив, і того, хто бомби кидав, а інші їдьте собі. То як?

— Котять щось, — прошепотів я. На крики Ігнатова не звертав уваги, до звуків дослухався. Гримотіло по дорозі.

— Віз, чи що? — спитав Борис.

— За мною! — крикнув я. Борис розпитувати не став, одразу побіг. Стрибали сходами, вибігли з хати, вже гримотіло страшенно. — Відчиняй! — заволав я.

Вийняв засув, схопив стулку воріт, потягнув на себе, Борис тягнув другу. Щось швидке і величезне увірвалося у двір, пролетіло біля нас.

— Зачиняй! — крикнув я. Страшенний удар, аж іскри повилітали. Постріли, крики. — Вогонь! — заволав я. Наші почали стріляти, арнавіти вже були біля воріт, але ми їх встигли зачинити. — Тримай ворота! Підіпри! — крикнув я Борису, а сам побіг дивитися, куди покотився віз. Нападники навантажили його камінням і збиралися ним зламати ворота, потім заскочити у двір і скористатися чисельною перевагою. Але ворота ми вберегли. Віз проскочив двір, вивалив огорожу й гепнувся в урвище за нею. Височенько — звідси долізти нападникам важко. Я повернувся до воріт, збивав із гвинтівки нападників, які намагалися перелізти. — Борю, бомба!

Полетів динаміт. Гніт його тлів. Вибух. Крики, постріли. Нападники знову відступили. По них били з вікон і горищ. Потім тиша.

Я знову збігав подивитися до стіни, виваленої возом. Звідти ніхто не ліз.

— Ну що, Іване Карповичу, відбилися? — спитав Борис, витираючи піт.

— Та наче.

— Думав я, що пригоди будуть, але щоб такі — передбачити не міг! Наче в книжці про індіанців! І знову ви, Іване Карповичу, всіх обдурили! Як вам вдалося про віз здогадатися?

— Та оце читав я одну цікаву книжку. Про пригоди хвацького парубка Одіссея. Там вони фортецю в облогу взяли й довго мучилися, поки хитрість не вигадали. Ну а ми ж у фортеці й були, тільки хитрістю нас узяти можна було. Коли зацокотіли колеса, второпав, що возом хочуть ворота виламати. Віз уже швидкість набрав, як ти його зупиниш? Та ніяк. Навіть динаміт його не візьме. А от якщо пропустити віз, ворота вберегти можна. Ну ми так і зробили.

— Відбилися, чи що? — спитав Паліцин, який вийшов до нас.

— До ранку почекати треба, — відповів я. — Всі на позиції! Не спати!

Сиділи зі зброєю до ранку, я ходив пости перевіряв, слідкував, щоб не поснули люди. Але арнавіти більше не з’явилися. Вже засвітла постукав хтось у ворота.

— Хто там?

— Це я, Ігнатов! Пустіть, будь ласка!

Відчинили хвіртку, побачили худого брудного чоловіка в дранті.

— Арнавіти втекли! Вони бояться, що грецькі війська прибудуть! Тут же кордон поруч! Вивезіть мене звідси, дуже прошу! Я вже рік тут в полоні! — Він заплакав. Я сльозам не вірив, але дав поїсти. — У торгових справах їхав. Ціла валка товару, чотири вози! Не мого, звісно, купець Касатонов із Москви спорядив. Я і двох охоронців найняв, а ще ж чотири візники при рушницях. Ми поїхали, а тут арнавіти. Місцеві їх страшенно бояться. Одразу втекли, бо якщо арнавіта вбити, вони потім мстяться, наче наші кавказькі дикуни. Не наважуються місцеві в арнавітів стріляти. Кажуть, утекти краще, ніж із ними зв’язуватися. Ну, і тоді втекли. Я теж утекти хотів, але гір же не знаю. Спіймали мене, у яму кинули. Якщо читали пригоди славетного сищика Івана Карповича Підіпригори на Кавказі, мусите знати, як це — у ямі жити. Ці арнавіти подумали, що я купець, хотіли за мене викуп отримати. Спочатку десять тисяч золотом правили, тепер уже за дві тисячі віддати готові, тільки ж ніхто платити не хоче. Купець Касатонов про мене забув, а в дружини грошей немає. Відпускати мене не хочуть. Тримають у ямі. І примусили їм перекладати.

— А звідки вони дізналися, що ми з Росії? — спитав я.

— Вони охоронця вашого спіймали, а той сказав, що руські якісь їдуть, при грошах. Мене з ями витягли і примусили з вами балакати. А коли бій почався й дали ви тим дикунам по сраці, я в метушні втік. Сховався у кущах, висидів до ранку, оце до вас прийшов. Будь ласка, заберіть мене з собою, не залишайте! Бо знову до ями посадять і триматимуть на ланцюгу, наче собаку! — Ігнатов гірко заплакав. — Заберіть, благаю, браття!

— Вершники! — Це Борис із даху прибіг.

— Це греки! Греки! — крикнув Ігнатов. — Раніше їх тут не було, а тепер у горах цілий полк стоїть. Кажуть, що війна буде!

Справді, виявилося, що їхав до нас цілий ескадрон грецької кавалерії, підсилений кількома кулеметами і невеличкою гарматою. Спочатку поставилися підозріло, але коли побачили російські паспорти, заспокоїлися і супроводили горами. Вже по обіді ми почали спустилися з гір, а під вечір були в Салоніках. Та всі так виснажилися, що не було сил бігти до порту. Ігнатова висадили перед містом, самі доїхали до першого-ліпшого постоялого двору і розбіглися по кімнатах спати. Я ще намагався чергувати, але теж заснув.