Читати книгу - "На лезі клинка"

class="p1">…Лоґен закричав. Він упав. Все тіло палало. Ноги, плечі, голова. Він стогнав, доки не захлинувся кров’ю, потім закашлявся, зойкнув і перевернувся, чіпляючись пальцями у підлогу. Світ перетворився на розмиту пляму. Постогнуючи, він відхаркував і спльовував кров.

Його рот затисла рука.

— Кінчай із тим довбаним пхиканням, біляче! Зараз же, ти мене чуєш? — прошипів йому на вухо нетерплячий голос. Дивний, різкий голос. — Перестань пхикати або я тебе тут покину, зрозумів? У тебе один шанс!

Рот відпустили. З-за його зціплених зубів вирвався тонкий і жалібний, але не надто гучний стогін.

Зап’ястя Лоґена обхопили пальці і потягли його руку догори. Він зойкнув, коли його плече витягнулось, а тоді його підтягнули на щось тверде. Тортури.

— Вставай, виродку, я тебе не понесу! Вставай, ну ж бо! Один шанс, затямив?

Його поволі підняли, він намагався відштовхуватися ногами. У горлі хрипіло і клекотало, але йому вдавалось. Крок лівою, крок правою. Все просто. Його коліно підкосилося, і біль пронизав ногу. Він знову закричав і повалився ниць на підлогу. Краще не рухатись. Його очі заплющились.

Щось різко ляснуло його по обличчю раз, тоді другий. Він застогнав. Щось підхопило його під пахви, почало тягнути.

— Вставай, біляче! Вставай або я тебе покину! Один шанс, чуєш?

Вдих, видих. Крок лівою, крок правою.

Лонґфут метушився і тривожився. Спочатку він стукав пальцями по підлокітнику, потім рахував на них, хитав головою і стогнав щось про припливи. Джезаль не видавав ні звуку, марно сподіваючись, що двоє дикунів потонули у рові, а відтак всю цю авантюру зрештою скасують. Залишиться ще купа часу, щоб дістатись до Енґлії. Можливо, не все втрачено…

Він почув, як двері в нього за спиною відчинилися, і мрії розбились об реальність. Його знову охопила печаль, яка за мить, коли він згодом обернувся, змінилася жахом здивування.

В дверях стояли дві постаті у пошматованому одязі, вкриті кров’ю і брудом. Вони скидалися на справжніх демонів, що вийшли з воріт пекла. Гуркиня лаялася, заходячи у кімнату. Одна рука Дев’ятипалого лежала на її плечах, а інша безживно теліпалась. З його пальців крапала кров, голова похилилася.

Вони прокульгали кілька кроків, а тоді нога північанина зачепилася за ніжку стільця, і вони обоє повалилися на підлогу. Жінка щось гаркнула і скинула із себе обм’яклу руку північанина, відштовхнула його і зіп’ялася на ноги. Дев’ятипалий поволі перекотився, стогнучи, і з глибокого порізу на його плечі на килим засочилася кров. Всередині рана була червона, наче свіжина у м’ясній крамниці. Джезаль зглитнув слину, водночас нажаханий і зачарований.

— Боже милий!

— Вона напала на нас.

— Що?

— Хто напав?

З-за дверей обережно висунулась жінка — рудоволоса, вся у чорному і в масці. Практик, підказував шокований мозок Джезаля, але він не міг зрозуміти, чому вона була така потовчена і чому кульгає. Вслід за нею з’явився ще один — чоловік, озброєний важким мечем.

— Ви йдете з нами, — сказала жінка.

— Ага, зараз! — Малджин плюнула жінці у лице. Джезаль вражено побачив, що вона дістала звідкись ніж, і ніж був увесь у крові. У неї не повинно бути зброї! Принаймні не тут!

Він нарешті усвідомив, що в нього є шпага. Ну, звісно ж. Він намацав ефес й оголив клинок з непевним наміром затопити гуркській чортиці по тім’ю тупим кінцем, перш ніж вона накоїть ще якогось лиха. Якщо вона була потрібна Інквізиції, то можуть забирати її геть з усім потрухом, як і всіх решта. На жаль, практики його не зрозуміли.

— Кинь зброю, — прошипіла руда жінка, свердлячи його вузькими очима.

— Нізащо! — відрізав Джезаль, глибоко обурений тим, що вона могла подумати, начебто він на боці цих злочинців.

— Е-е… — протягнув Кей.

— А-а-ах! — застогнав Дев’ятипалий, схопившись за закривавлений килим, і потягнув його на себе, перегородивши кімнату столом.

Повз руду жінку з-за дверей прокрався третій практик. В руці у рукавиці він стискав важку булаву. Неприємна зброя. Джезаль одразу уявив, що станеться, коли вона зіткнеться з його головою. Він несміло торгав ефес своєї шпаги — йому дуже бракувало вказівок до дії.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, поки її двоє товаришів помалу сунули кімнатою.

— О Боже, — промимрив Лонґфут, ховаючись за стіл.

Раптом двері ванної бахнули об стіну. Там стояв голісінький Баяз, з якого скрапувала мильна вода. Він спершу повільно поглянув на скривлену Ферро з ножем у руці, потім на Лонґфута, який ховався за столом, на Джезаля, котрий саме витягнув шпагу, на Кея, який просто стояв стовпом, роззявивши рота, на Дев’ятипалого, котрий лежав у калюжі крові, і нарешті дійшов до трьох чорних постатей у масках, що наготували зброю.

Запала напружена тиша.

— Що тут, блядь, відбувається? — заревів він, виходячи у центр кімнати.

Вода текла з його бороди по сивому, старечому волоссю на грудях, скрапувала з пісюна і яєць, що хилиталися собі туди-сюди. Це було чудне видовище. Голий старий проти трьох озброєних практиків Інквізиції. Смішно, а, втім, ніхто не сміявся. У ньому було щось напрочуд страшне, навіть коли він був без одягу і весь мокрий. Практики позадкували, спантеличені, навіть налякані.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, однак до її голосу немов закралася нотка сумніву. Один із її супутників зробив обережний крок до Баяза.

У животі Джезаля з’явилося якесь дивне відчуття. Протягле, засмоктувальне, щемке, нудотне відчуття. Наче тоді на мості у затінку Будинку Творця. Тільки гірше. Обличчя чаклуна зробилося невимовно суворим.

— Мій терпець урвався.

Найближчий практик луснув, наче пляшка, яку кинули з висоти. І жодного тобі звуку — лише тихе чавкання. Щойно він — живий і здоровий — наближався до старого, здійнявши меч, а вже наступної миті розлетівся на тисячу шматочків. Якась незнана його частка ляпнула об штукатурку біля голови Джезаля. Шпага випала і застукотіла об підлогу.

— Що ти там казала? — гаркнув Перший з-поміж магів.

Ноги Джезаля тремтіли. Щелепа відвисла. Він відчував слабкість, нудоту і страшну порожнечу всередині. На його обличчі були краплі крові, але він не насмілився поворушитись, щоб їх витерти. Він дивився на голого старого і не міг повірити своїм очам. Здавалось, ніби він став свідком того, як добродушний старий дурник умить перетворився на жорстокого убивцю, і не завагавшись при цьому ні на мить.

Рудоволоса жінка на мить застигла, забризкана кров’ю і грудками м’яса та кісток, вирячивши очі завбільшки, як дві тарілки, а тоді почала повільно задкувати до дверей. Другий пішов услід за нею, і так поспішав забратися, що ледь не перечепився через ногу Дев’ятипалого. Всі інші стояли нерухомо, наче статуї.