Читати книгу - "На лезі клинка"

недостатньо. Третій удар зачепив його бік. Черкнув краєчком. Всього лише подряпина. Всього лише розтрощив ребра і змусив із криком упасти навколішки. Останній удар був кращим — дуга з плоті й заліза окреслили коло, а відтак клинок увіп’явся в щелепу і відтяв півголови, забризкавши кров’ю стіни. Кривава Дев’ятка висмикнув ніж зі свого плеча і пожбурив його на підлогу. Кров полилась із рани, заливаючи сорочку і залишаючи на ній велику, прекрасну, червоногарячу пляму.

Він упав і покотився, як ото котиться по землі опале осіннє листя, а мимо у випаді пролетів чоловік з коротким клинком, рубонувши повітря там, де він щойно стояв. Перш ніж маска встиг обернутись, Кривава Дев’ятка вже кинувся на нього, обвивши лівою рукою його кулаки. Чоловік боровся і виривався, але марно. Хват Кривавої Дев’ятки був міцним, як коріння гір, і невідворотним, як приплив.

— Вони посилають таких, як ти, боротися зі мною? — Він швиргонув чоловіка об стіну і навалився зверху, стискаючи його пальці навколо руків’я зброї, повертаючи короткий клинок, поки той не націлився на його груди. — Вони мене, блядь, ображають! — заревів він, простромлюючи чоловіка його ж власним мечем.

Той усе кричав і кричав крізь маску, а Кривава Дев’ятка реготав і прокручував клинок у рані. Лоґен міг би його пожаліти, але Лоґен був далеко, а у Кривавої Дев’ятки було не більше жалощів, ніж у зими. Навіть менше. Він колов, рубав і різав, усміхаючись, а крики перетворились у булькання і стихли, і тільки тоді він залишив труп лежати на холодному камінні. Його пальці були слизькі від крові і він витирав їх об одяг, об руки, об лице — як і годиться.

Той, котрого він зустрів біля каміну, тепер сидів, обм’якнувши, відкинувши голову назад, і дивився на стелю мокрими, порожніми очима. Труп. Кривава Дев’ятка розітнув йому голову — так, про всяк випадок. Краще не залишати хвостів. Той, котрий мав сокиру, повз до дверей. Його ноги були викручені і він волочив їх за собою по підлозі, усю дорогу зойкаючи й скиглячи.

— Замовкни.

Важкий клинок врізався чоловікові в потилицю і забризкав кров’ю плитняк.

— Ще, — прошепотів він, і кімната закрутилася довкола нього в пошуках наступної жертви. — Ще! — заволав він, засміявшись, і разом із ним засміялися стіни, засміялися трупи. — Де всі інші?

Він побачив темношкіру жінку з кривавим порізом на обличчі і ножем у руках. Вона не скидалася на інших, але теж годилась. Він усміхнувся і став підкрадатись, здіймаючи меча двома руками. Вона позадкувала, відгородившись столом, спостерігаючи за ним жорстким поглядом жовтих, яку вовка, очей. Крихітний голос підказував йому, що вона на його боці. Як прикро!

— Північанин, га? — запитала масивна постать, що з’явилась у дверях.

— Еге, а ти хто?

— Каменелом.

Він був кремезним, дуже кремезним, сильним і жорстоким. Це було видно з того, як він відштовхнув буфет своїм гігантським чоботом і побрів вперед, похрускуючи побитими тарілками. Однак для Кривавої Дев’ятки це нічого не означало — перемагати таких людей було його призначенням. Тул Дуру Грозова Хмара був кремезнішим. Руд Тридуба був сильнішим. Чорний Доу був удвічі жорстокішим. Кривава Дев’ятка переміг їх, як і багатьох інших. Що кремезніша, сильніша і жорстокіша людина, тим буде печальніший її кінець.

— Каменесер? — розсміявся Кривава Дев’ятка. — Теж мені! Для мене ти просто ходячий труп! — Він підняв ліву руку, забризкану червоною кров’ю, і розчепірив чотири пальці, шкірячись крізь прогалину, де колись давно був середній палець. — Мене називають Кривавою Дев’яткою.

— Пхе! — Каменелом здер свою маску і пожбурив її на підлогу. — Брехун! На півночі є купа чоловіків, які втратили палець. Хіба кожен з них — Дев’ятипалий?

— Ні. Тільки я.

Велетенське обличчя скривилося від гніву.

— Йобаний брехун! Ти гадаєш, що налякаєш Каменелома чужим ім’ям? Та я виріжу для тебе нову сраку, паскудо! Я розпорю тебе хрест-навхрест! Я возз’єднаю тебе із землею, блядське боягузливе брехло!

— Ти хочеш мене вбити? — Кривава Дев’ятка розреготався на весь голос. — Тут убиваю я, дурню!

Балачки скінчилися. Каменелом накинувся на нього з сокирою в одній руці і булавою в іншій. Це була важка, масивна зброя, але орудував він нею доволі легко. Булава пролетіла дугою, і пробила велику діру в одному з вікон. Сокира опустилась, і розітнула одну із дощок стола навпіл: тарілки злетіли в повітря, а свічки перевернулись. Кривава Дев’ятка ухилявся і відскакував, чекаючи свого часу.

Він перекотився через стіл, і булава просвистіла за дюйм від його плеча, врізалася в одну з плит підлоги і розколола її навпіл, сипнувши уламками каменю. Каменелом заревів, розмахуючи зброєю: він розтрощив навпіл стілець, видовбав шматок каменю з каміна, прорубав діру в стіні. На мить його сокира зачепилася за дерево. Меч Кривавої Дев’ятки зблиснув і розітнув руків’я на дві половини, залишивши Каменелома з обламаною палкою у ручиськах. Він відкинув її, зважив булаву і кинувся у ще навальніший наступ, розмахуючи нею з лютими викриками.

Ось булава летить зверху, і меч Кривавої Дев’ятки поцілив у неї просто під шпичастою кулею, вирвавши зброю з його ручиська. Вона перекрутилась у повітрі і гримнулася в кутку, але Каменелом продовжив наступ, розкинувши свої ручища. Тепер мечем уже було ніде розмахнутись. Каменелом усміхнувся, коли його здоровенні руки зімкнулися навколо Кривавої Дев’ятки, міцно стискаючи його і не даючи вирватися.

— Попався! — вигукнув він, стискаючи його у міцних обіймах.

Непоправна помилка. Краще обійняти палаючий вогонь.

Хрясь!

Чоло Кривавої Дев’ятки тріснуло його в зуби. Він відчув, як обійми Каменелома ледь-ледь ослабли, і завертів плечима, щоб було більше місця — вертівся і вертівся, наче кріт в норі. Він закинув свою голову назад, наскільки міг. Так атакує баран. Другий удар головою розбив плаский ніс Каменелома. Той застогнав, і його дужі руки ще більше ослабли. Третій удар розтрощив йому вилицю. Руки розімкнулись. Четвертий зламав його масивну щелепу. Тепер уже Кривава Дев’ятка тримав Каменелома, всміхаючись і дубасячи лобом у його понівечене лице. Так дятел вистукує — тук, тук, тук. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Хрускіт лицьових кісток відбивав приємний ритм. На дев’ятому ударі він відпустив Каменелома. Той обм’як і повалився на підлогу, а з його понівеченого обличчя бризнула кров.

— Як тобі, га? — засміявся Кривава Дев’ятка, витираючи кров з очей і кілька разів копаючи нерухоме тіло Каменелома. — Кімната закрутилася навколо нього, загойдалася, а сміх розходився луною. — Як тобі… блядь… — Він спіткнувся, закліпав очима, сонний, наче тліюче багаття. — Ні… зарано… — Він упав на коліна. Зарано. Ще є робота, завжди є робота. — Зарано, — гаркнув він, але його час збіг…